питає Ґеорґ.
– На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.
Генрих Кроль від’їжджає на своєму велосипеді. Ми з Ґеорґом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні дуже жаркий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він іде спочивати після обіду у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. У перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.
– Як там долар? – питаю я. – Ти не дзвонив?
– Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Ризенфельдів вексель вартістю одного надгробка.
– Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не перепаде. Це трохи зменшує належний для такого випадку ентузіазм, правда ж?
Ґеорґ сміється.
– І зменшує серйозність нашої професій Звичайно, тільки не для Генриха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
– Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про серйозність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лиш про буття, про буття взагалі, про існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.
– Браво! – вигукує Ґеорґ. – За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного пива. – Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. – Шановна пані, повторіть, будь ласка.
У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.
– Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?
– Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, – каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. – А в тебе ж вона є?
– В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, – спокійно відповідаю я. – Це право юності.
– А я думав, що твою юність украла солдатчина.
– Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.
– Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, – кажу я. – Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс – наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?
– Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.
– Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
– Не уявляю собі.
– Гаразд, один день – мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав,
