відправити тебе до Верніке. Але не на органі грати.
– Саме так, – кажу я. – Якби ми могли знати про це напевно, то збожеволіли б.
– Ще по кухлю пива? – питає з вікна фрау Кроль. – Є також малиновий компот. Свіжий.
– Врятований! – гукаю я. – Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця і до Верніке. Слава Богу, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами; воно не розвіялось попелом, воно тут, воно ще має всі свої закони, навіть ті, які ми йому нав’язали, як чистокровному скакунові збрую. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку гарцького сиру! Добрий день, пане Кнопф! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?
Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима – мішки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито одмахується і зачиняє вікно.
– Ти нібито хотів йому щось сказати? – питає Ґеорґ.
– Хотів, але скажу аж увечері.
Ми заходимо до Едуарда Кноблоха.
– Глянь, – кажу я і зупиняюсь, ніби наскочив на дерево. – Очевидно, мною життя теж бавиться! Цього й треба було сподіватися!
У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет лілій, сидить Герда. Вона саме розправляється з величезним шматком печені з козулі.
– Що ти на це скажеш? – звертаюсь я до Ґеорґа. – Чи не пахне тут зрадою?
– А було що зраджувати? – замість відповіді питає Ґеорґ.
– Ні. Але хіба це не порушення довір’я?
– А було довір’я, щоб його порушувати?
– Кинь корчити з себе Сократа! – відповідаю я. – Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?
– Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?
– Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.
– Жінка теж.
– А хто ж тоді?
– Ти. Хто ж інший?
– Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.
Ґеорґ самовдоволено киває.
– Кохання – справа почуття, а не моралі, – повчає він. – А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється – де ж тут зрада? Почуття – не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?
– Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.
– Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.
Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.
– Де пан Кноблох? – питаю я.
Фрайданк оглядається.
– Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.
– От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? – кажу я Ґеорґові. – Я – звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.
– Борись! – заявляє Ґеорґ. – Ще не все
