які вже й шага не варті.
– Скаржився, – кажу я. – Ще й як!
В цю мить Едуарда відштовхують убік.
– Хлопці, ви тут! – радісно вигукує Герда. – Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!
– Ти сидиш там, де подають вино, – єхидно зауважую я, – а ми п’ємо пиво.
– Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.
– Ти дозволяєш, Едуарде? – питаю я. – Catch as catch can?
– А чому він має не дозволяти? – каже Герда. – Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?
Ця змія зве його вже на ім’я.
– Звичайно, я нічого не маю проти, – белькоче Едуард. – Цілком зрозуміло, я дуже радий…
На Кноблоха любо глянути – він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.
– Яка в тебе гарна троянда, – кажу я. – Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?
– В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, – зауважує Герда.
– Це в нього є, – погоджуюсь я. – А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?
Герда сміється.
– Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…
– Кенігсберзькі битки! – перебиває її Едуард. – Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…
– …печеню з козулі, – докінчує Герда.
Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.
– Це зовсім не мої друзі, – заявляє він.
– Що?
– Ми твої кревні друзі, як і Валентин, – кажу я. – Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.
– Про що ви говорили? – питає Герда.
– Ні про що, – швидко відповідає Едуард. – Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.
– Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, – кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:
– Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, – заявляє Герда. – І тому не можете зрозуміти серйозності життя.
Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.
– Від кого це ти набралась такого? – питаю я. – Ти, Сивілло над темним виром скорботи!
Герда сміється.
– Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, – справжній соловей.
Жирне обличчя Едуарда розквітає.
– Ну, то як буде з печенею? – питає його Герда.
– Та врешті, чом би й не пригостити їх?
Едуард
