що він на уроці закону Божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Однак Фрицці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.
– Наче мій власний син…
Два чоловіки підхопили хазяйку під руки – вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
– Лимонад… хіба не лимонад з маренки… – ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, – був вашим улюбленим напоєм?
– Тепер ми п’ємо горілку й пиво, – заперечив я. – Кожен стає колись дорослим.
– Дорослим! – Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
Фрицці була невблаганна.
– Геть звідси! Невдячні свині! – кричала вона.
– Гаразд, – сказав Віллі уже на дверях, – тоді ми підемо на Рольштрассе.
Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти – цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.
Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене – єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня, – драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс – бреше: він ніколи не був там.
Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його:
– Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фрицці одірвала одному гостеві вухо; однак, наскільки мені відомо, вухо можна пришити чи замінити целулоїдним, надзвичайно схожим на справжнє.
– Вухо? – Отто зупиняється.
– Звичайно, є такі дами, що не відривають, – кажу я. – Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.
Отто пітніє ще дужче.
– Вухо – досить-таки велика жертва, –
