хитає головою.
– Найважливіше схопити перше враження.
– Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?
– Це вже дозволь вирішувати мені! – Він цідить горілку крізь ріденькі вуса. – Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!
– Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?
Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.
– Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.
– То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.
– Давайте проп’ємо.
Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.
– Що ти скажеш про Отто? – звертаюсь я до Гунгермана. – Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!
– То все дрібниці! – горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, – непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.
В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.
– Не вбивай сплячого! – заклинає Гунгерман Кобилу. – Це одинадцята заповідь Божа!
Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м’якому чубові.
– Хлопці, – каже вона, – якими ви ще можете бути молодими й дурними.
Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.
Поруч мене крокує Віллі.
– Що за життя! – мрійливо каже він. – Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!
– Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції – мільйони?
– Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
– Ти
