на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.
– Дай мені й гребінець, – просить Отто.
– Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире, – каже Гунгерман. – Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.
– А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.
Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.
– Ти захопив з собою бинти? – питає мене Гунгерман.
– Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.
Бамбус знову зупиняється.
– Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?
– Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.
– Ви що, геть усе знаєте?
– Ми знаємо те, що необхідно в житті, – відповідає Гунгерман. – Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.
– Мене виховували надто побожним, – зітхає Бамбус. – Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?
– Ти можеш одружитися.
– Страх перед одруженням – моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?
– Ні, – кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям – людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.
Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав «опелем» раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч – тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо – а там потрапимо до рук мадам.
Спочатку Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом духів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легковажне одягнені, більше скидаються на служниць.
Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорним волоссям.
– Он у тієї в жилах тече кров креолки. Вона щойно вийшла з каторжної тюрми. Убила свого чоловіка.
Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження – у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих ліриків та редакторів складали в неї екзамен життя; її ж ми домовили й для Отто. Ми поставили вимогу, щоб Залізна Кобила вийшла в найкращому
