справах, пане слідчий, – повторює вона.
– Можна нам цього разу запросити вас на обід? – питає Ґеорґ і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.
Герда оглядає нас.
– Якби я запросила вас, то вдруге нам би це так не минулось, правда ж?
– Звичайно, – кажу я і, не втримавшись, додаю: – Едуард краще розірвав би заручини.
Герда сміється, але нічого не каже. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який я був осел, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величі, не розумів цього.
З’являється Едуард і знову похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже прикидає, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й знову хочемо попоїсти за його кошт.
– Ми запросили на обід фрейлейн Шнайдер, – пояснює Ґеорґ. – Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово стає мужчиною. Уже більше не думає, що світ існує тільки для нього.
Едуард знову веселішає – Ґеорґ для нього авторитетніший за мене.
– Є чудові курчата! – Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
– Дай нам звичайний обід, – кажу я. – В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!
Герда дивиться на мене.
– Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?
– Нам випав тільки невеликий виграш, – відповідаю я. – А ти ще й досі там виступаєш?
– Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
– Коли так, то ми прийдемо, – заявляє Ґеорґ. – Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
– Твоя подруга вчора ввечері теж була там, – каже мені Герда.
– Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?
Герда регоче.
– Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?
– Дуже велике, – відповідаю я. – Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагуе вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
– Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
– Він думає не так, як треба, – каже Ґеорґ. – У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.
– Які ж ви страшенно розумні! – вигукує Герда. – Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ґеорґ сміється. Я спантеличений.
– Думати – це й є для нас розвага, – відповідаю я, знаючи, що кажу неправду.
– Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.
Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.
– Прекрасне! – вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи
