style="font-size:15px;"> Ґольманн знітився.
– Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?
– Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.
– Так, – сказав Ґольманн. – Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?
– З Торріані.
Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали в цьому блиску, мов чорні коми.
– Гарно тут, – зауважив Клерфе.
– Авжеж, гарна в’язниця.
Клерфе не відповів. Він знав інші в’язниці.
– Ти тепер завжди їздиш із Торріані? – запитав Ґольманн.
– Ні. Раз з одним, раз із другим. Чекаю на тебе.
Клерфе сказав неправду. Уже півроку він їздив із Торріані на всіх перегонах спортивних авт. Але що Ґольманн не читав спортивних вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту.
– Ти домігся чогось у пробігу? – поцікавився він.
– Ні. Ми спізнилися.
– Звідки ви їхали?
– З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Усі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
– То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
– Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!
– Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
– Це лише кілька днів.
– До біса! Щось сталося?
– Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
– Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?
– Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
– Клерфе, хто розбився?
– Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.
– Помер?
– Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
– Хіба тут лише самі хворі?
– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
– Ні, то якраз
