style="font-size:15px;"> – Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков.
– Білий росіянин?
– Так. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок у Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині й синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, ушиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. У 1917 році носили ще корсети.
Клерфе розсміявся.
– Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти все це знаєш?
– Тут люди швидко довідуються про себе все, – відказав Ґольманн із відтінком гіркоти в голосі. – За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.
Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою іспанською.
– Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, – зауважив Клерфе.
– Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.
– У цьому я б не був такий певний. – Клерфе кинув оком на двері. – Вона дружина цього росіянина?
Ґольманн озирнувся.
– Ні.
Росіянин і жінка увійшли досередини.
– Невже ці обоє теж хворі? – запитав Клерфе.
– Авжеж. Але не виглядають на таких, правда?
– Ні.
– Часто так і є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім уже ні, але тоді перестає з’являтися публічно.
Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо щось переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла у глиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.
– Либонь, посварилися, – промовив Клерфе не без задоволення.
– Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
– У тебе також?
– У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
– Ці двоє мешкають тут?
– Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе підвівся з-за столика.
– Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
– Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.
– Добре. О котрій?
– О сьомій. Бо о дев’ятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
– Як у війську, – сказав Клерфе. – Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
– Ґабрієлі? Він ще в ділі?
– Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала
