Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Ліліан підійшла до вікна й виглянула. Вода була голуба та спокійна, але досить було, що з боку собору Сан-Заккарія припливло й зупинилося парове судно, щоб ряди гондол загойдалися на хвилях. Замиготіло перше світло, дуже бліде й загублене серед усієї цієї рожевості та блакиті, за винятком помаранчевого застережного світла уздовж мілин, що делікатно оточили спину Сан-Джорджо Маджоре, наче яскравий ланцюг. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже й чарівне. «Ніхто мене тут не знає, – думала вона. – І ніхто не знає, що я тут!» Вона відчула цю анонімність, наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.
Це почуття загострилось, коли вона йшла через площу. У цьому було щось з авантюрної чарівності будь-якого починання. Ліліан не мала мети, дозволила течії підхопити себе і приземлити в партері ресторану «Квадріґо», їй сподобалося, що до невеликого приміщення із золотими люстрами і фресками, що зображали сцени XVIII сторіччя, можна було увійти просто з вулиці. Вона їла креветок і пила легке біле вино. Біля неї на стінах танцювали маски. Вона почувалася так, начеб і сама заховалася, зачаїлася за невидимою маскою, у тому запамороччені безвідповідальною свободою, яку давав кожен маскарад. Тисяча початків розкривалося перед нею в рожевому сутінку, як і тисяча вуличок цього міста, яке любило маски. А куди вони провадили? До невідомих, неназваних нових відкриттів чи тільки до чарівливих, виснажливих повторень, після яких чекало похмілля і усвідомлення, що знову втратила найцінніше: час? Зрештою, час завжди втрачається бездумно або так, як той чоловік із казки, який хотів так багато за свою брилу золота, що не міг вирішити скільки й помер у злиднях.
– Куди я могла б піти увечері? – поцікавилася вона в офіціанта.
– Увечері? Може, до театру, синьйоро.
– Там ще будуть вільні місця?
– Напевно. У театрі завжди є вільні місця.
– Як туди дістатися?
Офіціант почав їй описувати дорогу.
– А не можна взяти гондолу?
– Звичайно, можна. Раніше так завжди робили. Тепер уже ні. Театр має два входи. Пішки недалеко.
Ліліан взяла гондолу біля Палаццо Дукале. Офіціант мав рацію: крім неї, припливла ще тільки одна гондола. У ній сиділа пара американців похилого віку й фотографувала все підряд, в тому числі й гондолу Ліліан.
– Жінка у Венеції не може бути сама, – сказав гондольєр, допомагаючи їй висісти. – Тим більш молода жінка. А вродлива ніколи.
Ліліан глянула на нього. Він був старий і не виглядав на такого, який би пропонував себе, як лік.
– Чи коли-небудь можна бути самому? – поцікавилася вона, дивлячись на червоне вечірнє небо понад дахами.
– Тут ще більше, ніж деінде, синьйоро. Звичайно, якщо
