поглянула на неї зі здивуванням.
– Are you sick?[2]
Ліліан кивнула, тримаючи далі хусточку біля вуст, і спробувала встати.
– Too many cocktails, – сказала старша білява жінка. – Мario, darling, help the lady to get some fresh air. What a mess![3]
Маріо підвівся і підтримав Ліліан.
– Тільки до дверей, – шепнула вона.
Чоловік узяв її під руку й випровадив. На хвильку до них обернулося кілька голів. На сцені спритний коханець саме святкував тріумф. Маріо відчинив двері до фойє і витріщив очі на Ліліан. Перед ним стояла дуже бліда жінка в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.
– But, signora, you are really sick, – сказав Маріо розгублено. – Shall I take you to a hospital?[4]
Ліліан похитала головою.
– Готель «Даніелі». Якесь авто, прошу… таксі.
– Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Ви мусите піти до клініки.
– Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.
– Е, Мері може там почекати, – сказав Маріо. – І так не розуміє ані слова італійською. Та й вистава нудна.
Бліда помпейська червінь за насиченою червінню штор. Білизна декорацій. Двері, сходи і вітер, потім майдан із брязкотом тарілок і виделок, вуличний ресторан з реготом і гамором відвідувачів. Минувши їх, вони дійшли до похмурого, смердючого, вузького каналу, в якому з’явився човен і перевізник, мовби родом зі Стіксу.
– Гондола, синьйоро, гондола?
– Так! Швидко! Швидко! Синьйоро хвора.
Гондольєр витріщив очі.
– Підстрелена?
– Не питай! Рушай! Швидко!
Вузький канал. Маленький міст. Мури будівель. Плюскіт води. Протяжливі вигуки гондольєрів на перехрестях. Прогнилі сходи, заіржавілі двері, маленькі садки з пеларгоніями, покої, з яких лунало радіо, жовті жарівки без абажурів, білизна, що сушиться на мотузках, щур, що балансує, як линвоходець, на вузькому мурі, гострі голоси жінок, запах цибулі, часнику й оливкової олії і важкий, мертвий запах води.
– Зараз будемо на місці, – сказав Маріо.
Другий канал, ширший. Потім сильніші хвилі, широчінь Каналу Ґранде.
– Затримати моторний човен?
Ліліан лежала на задній лаві впоперек, так, як упала.
– Ні, – шепнула. – Далі! Не змінювати…
Освітлені готелі, тераси, парові судна, що сопуть, димлять, повні пасажирів, моторні човни з білими мундирами на борту, – якою ж самотньою була людина серед солодкого сум’яття існування, коли боролася за нього, і як усе змінювалося на жахіття, в якому з зусиллям хапала повітря! Вони проминули ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити її металевими дзьобами, а потім – піцерія, задимлене світло, простір
Вам нездужається? (
Ви надто багато випили коктейлів. Маріо, любий, допоможи пані вийти. Яка прикрість! (
Але, синьйоро, ви дійсно недужа. Дозвольте, я відправлю вас до лікарні? (
