припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів вона хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе бачив її раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Ліліан багато спала й не виходила. У той час, коли Клерфе пильнував її валізи в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.
Ліліан почувалася, наче після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Інші були куліси, а може, куліси були ще ті самі, але змінилося світло. Тепер воно було прозоре й рішуче, безжальне, але не сумне. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги. Галас починав маліти. Незабаром вона зможе почути власне серце. Не тільки його волання, але й відповідь.
Першою особою, яку вона відвідала після повернення, був стрийко Ґастон. Побачивши її, він здивувався, але за кілька хвилин почав демонструвати щось у стилі стриманої радості.
– Де ти тепер мешкаєш? – поцікавився.
– У «Біссоні». Це недорогий готель, стрийку Ґастоне.
– Ти гадаєш, що гроші плодяться щоночі. Якщо ти продовжиш у такому дусі, незабаром не матимеш нічого. Знаєш, доки тобі вистачить коштів, якщо й далі витрачатимеш у такому темпі?
– Ні. І не хочу знати.
«Я мушу поквапитися з вмиранням», – подумала вона з іронією.
– Ти завжди жила понад свої можливості. Раніше люди жили з відсотків від капіталу.
Ліліан розсміялася.
– Я чула, що в Базелі біля швейцарського кордону той, хто не утримується з відсотків від відсотків, вважається марнотратним.
– Швейцарія, – сказав стрийко так замріяно, мовби говорив про Венеру Калліпігу. – Зі своєю валютою! Щасливий народ! – Він глянув на Ліліан. – Я міг би звільнити для тебе покій у моєму помешканні. Таким чином заощадиш на готелях.
Ліліан роззирнулася. Нема сумніву, що стрийко й далі снував би свої дрібні інтриги і пробував видати її заміж. І знову стежитиме за нею. Мабуть, він боявся, що коли їй не вистачатиме грошей, то муситиме докласти власні. Їй навіть на хвильку не спало на думку сказати йому правду.
– Я не зазіхатиму на жодні твої кошти, – сказала вона. – Ніколи!
– Молодий Буало часто питав про тебе.
– Хто це?
– З родини тих годинникарів. Дуже порядна родина. Мати…
– Отой із заячою губою?
– Заяча губа! Які вульгарні слова ти вживаєш! То дрібна річ, яка часто трапляється в старих родинах! Крім того, її було прооперовано. Майже нічого не видно. Врешті, чоловіки не манекенниці!
Ліліан пильно подивилася на маленького самовпевненого чоловічка.
– Скільки тобі років, стрийку Ґастоне?
– Про що тобі йдеться? Ти ж бо знаєш!
– І скільки ти, власне, збираєшся прожити?
– Це геть непристойне питання.
