діяльність неможлива була без здійснення відповідних ідеологічних ритуалів; а тепер вони питають не з себе, а зі своїх жертв; по-друге, тому, що це антиісторичний підхід, який не враховує ні обставин доби, ні розвитку світогляду як особистості, так і суспільства.
Але всі ці інсинуації – минуще. Час усе ставить на своє місце. Де сьогодні ті жалюгідні звинувачення, які скеровувано колись на голови «шістдесятників», і де самі ті грізні «прокурори»?
Їх забуто раз і назавжди. А поети залишилися. І Драч залишився. І залишиться, незважаючи на будь-який новий розвиток подій. Бо є у світі неперехідне. Це – правда. Слово і дія в ім’я правди. Це – вболівання за свій народ, за Україну. Мужнє громадянське слово про неї і мужня громадянська дія в її ім’я. Це – плекання високого образу людини і ствердження її прав та гідності. Таку позицію можна оббрехати, але ненадовго. Тим більше коли за нею – роки й десятиліття жертовної праці, талановитої творчості, яка здобула визнання не лише в Україні, а й у ширшому світі. Адже твори Івана Драча видано в багатьох країнах світу в перекладах десятками мов, і його ім’я стало одним із символів повноцінності сучасної української культури, її здатності посісти гідне місце в культурі людства. Він стояв і стоїть в одному ряду з видатними поетами другої половини XX століття літератур народів колишнього СРСР – такими як Ояр Вацієтіс, Отар Чіладзе, Кайсин Кулієв, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтіс, Давид Кугультінов… І така його репутація цілком заслужена, вона забезпечена об’єктивною цінністю кращої частини його творчого набутку – масштабністю звертання до найгостріших проблем сучасності, відчуттям діапазону історії, спраглим істини драматизмом світосприймання, багатством розкутих художніх форм і динамікою експериментаторства, експресією, красою і витонченістю лексики й стилістики, загальним високим інтелектуальним і естетичним потенціалом.
Іван Дзюба
Соняшник
Із книжки «Соняшник»
1962
Балада про соняшник
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває
