струнах,І до чепіг прикипала
Рука юна…
Куди не підеш Україною —
Сонце кларнетить навкруг.
Хай голова в інеї —
Крає
крицевий
плуг!
Назимові Хікмету – від українця
Твого предка
канчук вузлуватий
Сік до кістки
козачу вроду,
Й ненависне
«турчине проклятий!»
Закипіло
у мого народу.
Люта помста
козачою чайкою
У Босфорі
кривавила
воду.
Слово «турок»
палало лайкою,
Вічним чварам
і злобі в догоду…
В твої
горем задимлені
очі,
В сині очі
вдивляюсь
Хікметові —
В них страждання,
в них муки робочі,
Що ввібрав ти
з всієї планети.
Мужній лицар
нової Туреччини,
Мідногорлий
незламний трибуне,
Взявши небо
плащем на плечі,
Йдеш ти з нами
до піків Комуни.
І, щоб турки
були не затуркані,
Цілий світ —
твоя аудиторія.
На потиск
великому туркові
Простягаю
долоню
Чорного моря я!
Смерть Шевченка
Симфонія
Пролог
Століття – зморшка на чолі Землі:
Всесвітні війни, революцій грози…
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Ленінграда до Владивостоку.
З глибин сердець джерела пружно б’ють —
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов, і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати…
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам, він сам в своєму стилі…
У цей столітній і стобальний шторм
Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.
І частина
Вишневий цвіт
Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста,
Петербурзьким шляхом,
по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю
