вибухло серце, як спалах вогню вночі,Взялись дніпровські очі димчатим сизим оловом.
Міст прогинався од рику дублених тягачів,
І лікар наш полковий тужно схопився за голову.
Сльоза Пікассо
Мир розложил на части Пикассо…
Слеза стекает. Розложи! Попробуй!
Літо пилося,
літо їлося,
Літо кипіло вишнево,
лутово,
Густо сміялося,
половіло,
Переморгувалось зеленоброво.
А ми за руки, аж пальців хрускіт,
Аж регіт звивався під пахви осик.
За хвилями книг, в сторінковім плюскоті
Відкрили шалений його материк.
І раптом у гаморі магазиннім
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синім, місячно-синім —
Засвітилась сльоза Пікассо.
І зайнялися в дівчини зорі,
І прикипіли карі:
«Та ну!?»
Тонуть у морі, тонуть і в горі —
І ми в сльозі потонули.
Діти плачуть, і плачуть дерева.
У мами не очі, а дві сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фіолетовий плач у грози.
Передані сльози оркестрам і лірам,
Митцям передані,
бо людям ніколи, —
Художники плачуть
«Королем Ліром»,
«Снігами Кіліманджаро»
і «Гернікою»…
Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,
«Валькірією» захлинувся в Одесі…
Майнуло – і він мене промине,
Чи я загублю його десь.
Рідні пророки злісно шептали:
«Він шизофренік, не йди в його очі».
І поетичні муки Танталові
Злякано врочили.
Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,
Денно і нощно мне глину й залізо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
«Юманіте» у кишені навскіс.
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою…
Він сам – геніальна сльоза Землі
В штанах, замурзаних райдугою!
Дві сестри
Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці не роз’їла.
Полум’яне листя сипле жовтень,
Тужавіє нива задубіла.
Гуси білі, вилизані, тлусті
Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,
І калина у червоній хустці
Кров’ю сходить по степлілім літі.
Дві сестри старенькі на пташарні
Лускають насіння гарбузове,
І дрижать їх руки незугарні,
Чорні, закоцюрблені, дубові.
Кури, гуси – все життя у пір’ї.
Є город маленький коло хати.
Чорнобривці спіють на подвір’ї.
Є коза, щоб молоко давати.
А вітри двадцятого століття
Моє
