Сатирикон. Поезії. Іван Драч

      Коли лучилась доля львівська

      У дні бездонно молоді,

      Я до Євгена, до Безніська

      Й до Фани Бриж ішов тоді.

      Коли питала доля – знов з ким?

      Туди Павличко нас завів,

      Із Дзюбою та Вінграновським

      Будили ми оспалий Львів.

      У них у сонячній майстерні,

      Де все світилось – ось митці!

      Ми опирались чаду й скверні,

      Хай випасали нас людці.

      Життя розпрокляте й спасенне,

      То в нім вогонь, а то сльота.

      Й княгиня Ольга там до мене

      Така горить, аж золота.

      Антонич там, «Мойсей» Євгенів

      І дух Франка, і самвидав…

      Коли витав над Львовом геній,

      Тоді він там хіба витав…

      Доба ця – курва отакенна —

      Забрала Фану – не знайти!

      Та у Безніська у Євгена

      Горять світи, біжать світи.

      Горбатить доля євразійська,

      Шпурляє нас із кліті в кліть,

      Та у Євгена у Безніська

      Дух пензлем молодо стоїть.

      Колись молився я до Фани,

      Тепер я біля нього – фан…

      Всі біля нього – суть профани,

      Це тверджу я – старий профан.

      Жаба заздрості в грудях росте,

      І мале жабеня підростає.

      Схема заздрості дуже проста є:

      Чом не в мене, а в вас, як на те, —

      Золотішого ж в мене немає?!

      Так ростеш ти, моя заздросте,

      І мале жабеня підростає!..

      Чом у нього – машини й стада,

      Чом у нього – красуні та банки,

      А дружина, як смерть, молода,

      Вмить виповнює всі забаганки,

      Ну а тут – і стара, і дурна, і руда,

      З одним оком і та підгляда

      З хижим комплексом ганки-поганки…

      Світ – це заздрість. Куди не підеш,

      Найвірніша із вірних раба є…

      Жабу заздрості в грудях уб’єш,

      Та мале жабеня вже стрибає…

      Гроза гніздо мені під ноги збила.

      Мале пташатко випало з гнізда.

      Та в нім була якась таємна

Скачать книгу