style="font-size:15px;"> Кліффорд любив ліс, любив старі дуби. Він відчував, що володіє ними, як спадщиною від багатьох поколінь предків. Хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце лишалося недоторканим, відрізаним від усього світу.
Крісло неквапно чмихкало вгору по пагорбу, хитаючись і підстрибуючи на мерзлих земляних грудках. І раптом зліва відкрилася просіка, на якій не було нічого, окрім заростей сухої папороті. Довгі й тонкі молоді деревця стирчали то тут, то там, велетенські викорчувані пеньки безживно випинали догори свій тупий гладкий верх або зажерливо розчепірене коріння. Та ще виднілися чорні плями там, де лісоруби спалювали хмиз і сміття.
Це було одне з тих місць, які сер Джефрі вирубав під час війни для будівництва траншейних укріплень. Весь пагорб, що полого здіймався справа від дороги, був спустошеним і давно занедбаним. На вершині пагорба, де колись височіли дуби, тепер була пустка; звідти над верхів’ям дерев можна було побачити залізницю, якою перевозили вугілля, і нові промислові будівлі у Стакс-Гейті.
Конні стояла й дивилася у цю прогалину посеред затихлого мовчазного лісу, що вела у живий світ. Але вона не сказала цього Кліффордові.
Це оголене місце завжди незбагненно дратувало Кліффорда. Він пройшов крізь війну і знав, якою вона є насправді. Але він ніколи так не лютував, як тоді, коли побачив цей голий пагорб. Він засадив його знову. Але зненавидів за це сера Джефрі.
Поки крісло неспішно повзло вгору, Кліффорд сидів із напруженим обличчям. Діставшись вершини пагорба, він зупинився; він не хотів ризикувати, спускаючись униз довгим і дуже вибоїстим схилом. Він сидів, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрічку дороги, що спускалася вниз, торуючи собі шлях поміж папороті й дубів. Вона звивалася біля підніжжя пагорба і далі зникала; але її вигин був таким чарівно легким, що викликав в уяві гарцюючих на конях лицарів і дам в амазонках.
– Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, – сказав Кліффорд, сидячи в кріслі під променями тьмяного лютневого сонця.
– Ти так гадаєш? – обізвалася вона, вмощуючись у своїй блакитній в’язаній сукні на пеньку біля стежки.
– Так! Це стара Англія, самісіньке її серце; і я намагатимуся вберегти його від усіляких втручань.
– О так! – погодилась Конні. Але, вимовивши ці слова, вона почула гудок на шахті Стакс-Гейт, що лунав об одинадцятій. Кліффорд вже надто звик до нього, щоб його почути.
– Я хочу, щоб цей ліс залишався так само гарним… і недоторканим. Я нікому не дозволю сюди вдертися, – сказав Кліффорд.
У його словах пролунав певний пафос. Але ліс справді все ще зберігав таємницю дикої старої Англії, хоча вирубки сера Джефрі й завдали йому страшного удару. Якими незворушними були дерева, що простирали до неба свої звивисті віти: їхні сірі непохитні стовбури здіймалися вгору з бурої папороті! Як весело пурхали навколо них пташки! А колись тут були олені й лучники, і ченці неквапно проїжджали тут на своїх віслюках.
