що згодна… Правда.
Вона дивилася на коричневого спанієля, що вискочив з бічної стежки і позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловік з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив їм шлях з таким виглядом, ніби збирався на них напасти; та замість цього він зупинився, привітався і повернувся до схилу. Це був усього лише новий лісник, але він налякав Конні своєю несподіваною появою. В його раптовому вторгненні їй вбачалося щось загрозливе.
Це був чоловік у темно-зелених вельветових штанях і гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами і холодним поглядом. Він швидко спускався вниз.
– Мелорз! – гукнув Кліффорд.
Чоловік, напівобернувшись, відповів ледь помітним жестом, в якому відчувалася солдатська виправка.
– Ви б не могли розвернути крісло і підштовхнути його? Так мені буде легше, – мовив Кліффорд.
Чоловік одразу ж повісив рушницю на плече і рушив до них все тією ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в ній було щось таке, ніби він хотів залишитись невидимим. Він був досить високий, худий і мовчазний. Він навіть не глянув на Конні, дивився тільки на крісло.
– Конні, це новий лісник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з її світлістю, Мелорзе?
– Ні, сер!
Чоловік зняв капелюха, показавши густе, майже біляве волосся. Він втупився прямо в очі Конні незворушним, спокійним і байдужим поглядом, так, ніби хотів розгледіти, що вона собою являє. Цим він змусив її дещо засоромитись. Вона знічено кивнула йому, а він, переклавши капелюха в ліву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так і не промовив ні слова. Якусь мить він стояв нерухомо із капелюхом у руці.
– Але ви вже якийсь час працюєте, чи не так? – звернулася до нього Конні.
– Вісім місяців, мадам… Ваша світлість! – він спокійно виправив себе.
– І вам тут подобається?
Вона дивилася йому в очі. Його очі трохи звузилися, іронічно, навіть з легкою зухвалістю.
– Авжеж, так, дякую, ваша світлосте! Я виріс тута… – він знову злегка вклонився, відвернувся від неї й відступив убік, щоб узятись за крісло. Коли він вимовляв останні слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, він зробив це, глузуючи, оскільки до того в його вимові не було й тіні місцевого діалекту. Він виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разі це був незвичайний чоловік – меткий, спритний, але відчужений і досить самовпевнений.
Кліффорд завів свій маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крісло і скерував його у бік схилу, що полого спускався до темних заростей ліщини.
– Це все, сер Кліффорд? – спитав він.
– Ні, ви краще проведіть нас, на той випадок, якщо крісло застрягне. Мотор не досить потужний для підйому.
Мелорз зиркнув довкола, шукаючи свого собаку… Промовистий погляд. Спанієль глянув на нього і приязно ворухнув хвостом.
