простягнув праву руку до серця Ґабріеля, легко торкнувшись кінчиками пальців його грудей. Це був символ «серцевого контакту», найпотаємнішого злиття душ, містичний обряд, запозичений побожними людьми в одного ордена дервішів. При цьому крихітна рука засяяла ще яскравіше в ласкавій напівтемряві селамліка. Багратяну здалося, що ця рука – також личина, можливо, навіть тонша та чутливіша, ніж саме обличчя.
– Друг мій і син мого друга, – ага починав мову здалеку, і цей зачин був також частиною церемонії. – Щойно ти обдарував мене несподіваною радістю – своєю візитівкою. А зараз ти прикрасив своєю присутністю мій сьогоднішній день.
Ґабріель знав етикет і знайшов для відповіді правильну форму в дусі антифону[21]:
– Покійні мої батьки покинули мене дуже рано, але ти для мене – живе нагадування, що відтворює їхні образи та любов. Який я щасливий, що знайшов у тобі другого батька!
– Я – твій боржник, – старий підвів гостя до тапчана. – Сьогодні ти втретє удостоїв мене своїми відвідинами. Я давно мав би провідати тебе у твоєму домі. Але ти бачиш, що я старий і немічний. Шлях до Йогонолука – далекий і важкий. І без того мене чекає невідкладна та довга поїздка, для якої я маю поберегти своє слабке тіло. Тому даруй мені!
На цьому ритуал прийому гостя закінчився. Сіли. Хлопчик приніс каву та цигарки. Господар будинку сьорбав свій напій і мовчки курив. Звичай наказував, аби молодший роками відвідувач дочекався, поки старший надасть бесіді таке спрямування, що дозволить гостю викласти своє прохання. Але ага, мабуть, не був на таке налаштований, відмовившись від свого затемненого світу, зануритись у суєту буднів. Він подав слузі знак, і той вручив своєму панові шкіряну скриньку, яку тримав напоготові. Ріфат Берекет натиснув на ґудзик, кришка відкинулася, і той погладив своїми одухотвореними старечими пальцями оксамит, на якому лежали дві старовинні монети – срібна та золота.
– Ти дуже вчений чоловік, учився в паризькому університеті, вмієш читати письмена і вмієш тлумачити їх. Я ж тільки неосвічений любитель старожитностей, то чи мені з тобою рівнятися? І все ж я кілька днів тому приготував для зустрічі з тобою ось ці дві дрібнички. Одну монету – срібну – тисячу років тому наказав викарбувати вірменський цар, його ім’я звучить схоже на твоє: Ашот Багратуні. Знайшли її в околицях Ванського озера, це – велика рідкість. Інша ж золота монета – еллінського походження. Ти і без лупи прочитаєш напис на ній: «Незбагненним у нас і над нами».
Ґабріель прийняв дарунок стоячи.
– Ти присоромив мене, батьку! Не знаю навіть, як висловити свою подяку. Ми завжди пишалися співзвучністю нашого імені з тим, стародавнім. До чого ж пластична ця голова! І риси обличчя – настільки вірменські. А грецьку монету краще носити на шиї як амулет, заповідний дар. «Незбагненним у нас і над нами»! І як, либонь, по-філософськи мислили люди, котрі платили цими монетами. До чого ж низько ми опустилися!
