їхньої єдності.
Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сім’єю користувалися тільки частиною будинку.
У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.
Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:
– Hairik Pertos! Татку Петросе!
Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім[26] допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.
Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.
– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?
Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.
– Нічого особливого, – недбало відповів він.
Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.
– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…
І
