гість піднімає руку до свого прекрасного чола, – я не буду зараз висловлювати загальновідомі істини, казати, що не можна примушувати весь народ розплачуватися за підступи окремих людей. Ні, я не стану питати, чому прирікають на болісну смерть жінок і дітей, маленьких дітей, – такою дитиною були колись і ви. Їх по-звірячому знищують, приносячи в жертву політиці, тоді як про політику вони ні сном, ні духом не відають. Ваша світлосте! Я хотів би, щоб ви подумали про ваше майбутнє і про майбутнє вашого народу. Колись добіжить кінця і ця війна. І тоді Туреччині доведеться вести мирні перемовини. Та чи буде цей день щасливим для всіх нас! Але, якщо цей день виявиться нещасливим, що тоді, ваша ясновельможносте? Чи не повинен відповідальний керівник країни заздалегідь потурбуватися про те, як складуться обставини за несприятливого результату війни? В якому становищі опиниться турецька делегація на мирних перемовинах, якщо її зустрінуть запитанням: «Де брат твій Авель?». Неприємне становище! І ось тоді-то держави-переможці, пам’ятаючи про велику вину Туреччини, нещадно розділять здобич. Вбережи нас від цього, Боже! Як бути тоді верховному провіднику народу Енверу-паші, котрий прийняв на себе всю повноту відповідальності, генералу, чия влада була безмежною? Як тоді виправдається він перед своїм народом?
Обличчя Енвера-паші набуває мрійливого виразу, і він відповідає без жодної іронії:
– Дякую за чудово сформульоване попередження. Однак той, хто втручається в політику, має володіти двома чеснотами. По-перше, достатньою легковажністю, або, якщо завгодно, презирством до смерті, що, либонь, одне і те ж. А по-друге, непорушною вірою в правильність своїх рішень, якщо він їх уже прийняв.
Преподобний Лепсіус встає. Він майже по-східному схрестив руки на грудях. Посланий Богом янгол-хранитель вірменського народу має жалюгідний вигляд. Носовичок висунувся з кишені, одна штанина загорнулася до коліна, краватка з’їхала набік. І скельця пенсне, далебі, запітніли.
– Заклинаю вас, ваша ясновельможносте, – він схиляється перед генералом, котрий залишився сидіти, – зробіть так, аби сьогодні з цим було покінчено! Ви дали внутрішньому ворогові – який ворогом, утім, не є – такий урок, якого в історії не знайти. Сотні тисяч людей страждають і вмирають на сільських дорогах Сходу. Покладіть цьому сьогодні ж край! Накажіть призупинити нові розпорядження про виселення. Знаю, що ще не всі вілаєти і санджаки спустошені. Якщо ви заради німецького посла і заради пана Моргентау відкладаєте великі депортації в західній частині Малої Азії, то пожалійте заради мене Північну Сирію, Алеппо, Александретту й узбережжя! Скажіть: годі! І я, повернувшись до Німеччини, буду славити ваше ім’я!
Генерал кілька разів ввічливо вказує на стілець, але гість не сідає.
– У вас, пане Лепсіус, перебільшене уявлення про мої повноваження, – заявляє нарешті він. – Здійснювати такі урядові рішення – функція міністра внутрішніх справ.
Німець скидає пенсне, так що стає видно його почервонілі очі.
– Про це я і веду
