опускає свою величезну м’язисту руку й обмежується запитанням:
– Був у тебе німець?
Енвер-паша дивиться на Босфор, на його хвилі, на пароплави й іграшкові кіїки, на кипариси та руїни, які зараз здаються нереальними, погано намальованими декораціями. Потім обертається й оглядає порожній кабінет. Погляд гостя зупиняється на старому телеграфному апараті, що, як коштовна реліквія, стоїть на вкритому килимовою скатертиною столику. На цьому жалюгідному апараті невеликий поштовий службовець, телеграфіст Талаат вистукував азбуку Морзе, поки резолюція «Іттіхату» не піднесла його до становища видатного державного діяча в царстві каліфа. Нехай кожен відвідувач віддасть належне, дивуючись цьому переконливому свідченню запаморочливої кар’єри. Ось і Енвер доброзичливо і довго розглядає балакучий апарат, перш ніж відповісти на запитання Талаата.
– Так, той самий німець. Намагався налякати рейхстагом.
Із цього зауваження можна зробити висновок, наскільки мав рацію патріарх Завен, попереджаючи Лепсіуса, що будь-які вмовляння та заклик до людських почуттів із самого початку приречені на невдачу.
Секретар приносить стос телеграм, які Талаат підписує стоячи. Не відриваючи очей від паперів, він каже:
– Ці німці бояться бути скомпрометовані співучастю. Але їм ще доведеться звертатися до нас із проханнями частіше, ніж клопотати про вірменів.
Розмова про депортацію на цьому б і скінчилася, якби Енвер не кинув зацікавлений погляд на телеграми. Талаат перехопив цей погляд і відсунув папери:
– Докладні інструкції для Алеппо! Гадаю, дороги вже звільнилися. Найближчими тижнями можна буде відправити етапи з Алеппо, Александретти, Антіохії і з усього узбережжя.
– Антіохії й узбережжя? – перепитує Енвер і, здається, хоче зробити якесь зауваження.
Але ні звуку не вимовляє і тільки пильно стежить за товстими пальцями Талаата, котрий у якійсь нестямі підписує папери, один за одним. Ті ж товсті грубі пальці написали незашифрований наказ, адресований усім валі та мутесаріфам. Наказ був такий: «Мета депортації – знищення».
Швидкий і енергійний розчерк свідчить про непохитність, що не знає сумнівів. Міністр розправляє спину, все своє неотесане тіло.
– Так! Восени я зможу сказати всім цим людям прямо: La question armenienne n ’ existe pas[43].
Енвер стоїть біля вікна, він нічого не чує. Чи думає про володіння каліфа, які дісталися йому і простягаються від Македонії до Передньої Індії? Чи стурбований постачанням армії боєприпасами? Або мріє про нові надбання для свого казкового палацу на Босфорі? У величезній бальній залі він наказав поставити весільний трон, який принесла в посаг Наджіє, донька султана. Чотири колони з позолоченого срібла підтримують зоряне небо над троном – балдахін із візантійської парчі.
Йоганн Лепсіус усе ще блукає вулицями Стамбула. Уже за полудень. Час обіду
