те, що вони майже не розмовляли.
На полях і в садах, на гребені і за токарним верстатом люди працювали, як і раніше, либонь, навіть ретельніше та старанніше, ніж раніше. Місцеві гендлярі їздили на щотижневий базар в Антіохію, і, як повелося з давніх-давен, турецькі скупники приїжджали у вірменські села та неквапливо торгувалися через кожну пара, немов би нічого особливого не сталося.
Усе було як завжди, проте зовсім інакше. Здавалося, що люди занурені в гіпнотичний сон, коли можна, як наяву, займатися повсякденними справами. Їм було все відомо. Люди знали: жити їм чи не жити – ймовірно, питання тижнів. Кожен знав це і все ж не знав. І думав: далебі, дітей Муса-Дага мине небезпека, якщо вже дотепер нічого не сталося? Округа лежить віддалено, хіба це не сприяє тому, щоб влада про неї забула? Чи не ховається за цією глибокою тишею добрий знак?
Ось чому кожен намагався підтримати цю тишу, щоб не розбудити злих духів. Ось чому кожен із головою занурювався в дрімотну суєту буднів, наче у світі, де він жив, панувала вічна безпека. Приклад цьому подавали доктор Алтуні, аптекар Грікор і навіть сам Тер-Айказун. Старий лікар, як і раніше, роз’їжджав верхи на ослі, відвідуючи хворих, і так само проклинав своє нездале життя, буцімто нічого гіршого з ним статися вже не могло.
Ночами Грікор здійснював з учителями сократичні прогулянки і, показуючи їм зірки, незаперечним тоном перелічував назви, числа і віддаленість від Землі, ніхто йому не перечив. А якщо від цих мільярдів кілометрів у вас уже голова пішла обертом, то навряд чи до вашого слуху дійде слабке відлуння вибуху катастрофи. На крилах уяви Грікор зі швидкістю світла підносився до зірок, хрещеним батьком яких сам він і був. Погляду вгору було йому достатньо, щоб оголосити пустопорожніми вигадками балачки про депортацію. Можливо, він і справді цьому не вірив. Адже чорним по білому про це ніде не було написано! Вірменські часописи більше вже не надходили, а в турецьких разів зо два з’являлися тільки якісь туманні натяки офіційних інстанцій.
Тер-Айказун також, незважаючи ні на що, виконував свої обов’язки. Викладав у школі, служив урочисту літургію, об’їжджав, як завжди, свою парафію. За його наполяганням і цього року відбулося освячене стародавнім звичаєм паломництво до монастиря Святого Томи, де з дуже давніх часів відбувається обряд жертвоприношення – матах, заклання агнця. Правда, Тер-Айказун скасував, без пояснення причин, народне гуляння з музикою та танцями до ранку, яким зазвичай закінчувався обряд.
Природно, що коли місцеві можновладці зуміли зберегти настільки незворушний спокій, то приїжджі європейці Ґонзаґо та Жульєтта виявляли цілковиту безпечність. Адже пані Багратян і справді сказала якось чоловікові:
– До осені я з тобою, милий, тут не залишуся. Мене починає долати тривога за Францію. Останні дні я часто думаю про маму.
Ґабріель відповів довгим загадковим поглядом, і Жульєтта збагнула, що сказала якусь дурню.
Багратян продовжував свої розвідувальні мандрівки
