му, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи.
Хоча особисто для автора найчастіше поезія – це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми.
Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.
Василеві Стусу
1. Велике вигнання
Гойдається доля, мов зламана віть,
на розхристі всіх заполярних хурделиць,
і ніч заґратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувій
отут, серед цих простопадних осмут
сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
Полярного сяйва кремлівські салюти —
тут навіть катам неможливо заснуть!
О, ця казематна полярная ніч:
червоні боки тут у снів не від яблук,
від кирзи – під здухи, об стіну – на карби,
і знову – по ребрах! О, зламана віть
епохи, що тичеться в невідь облуд…
Не хміль солов’їних пісень тут вирує,
тортурного зойку відлуння мордує —
тут навіть катам неможливо заснуть.
І спогад, не так, як велична сосна,
що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —
як паля тортурна, що вмить прохромила,
як гак, що під Байдині ребра загнав
науку султанських і царських велінь:
услід за Тарасом у зеки й солдати
уся Україна – встигай лиш ховати
за кирзу халявну відвертість молінь.
2. України син
Так тяжко під серцем Сибіру болить
оця захалявна хохлацька Вкраїна,
оця трьохсотлітня безвинна Руїна —
на розхристі вічності докору мить.
Гойдається, наче розпачлива тінь
невтішної матері, доля Вкраїни:
розіп’ято знов її вірного сина —
поглинув їх стільки московський вже плин…
Коли чорторий вже оцей промине:
в Сибір – у теплушці, назад – в домовині, —
одвічна дорога синів України…
О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..
Лягла ваготою на серце земля,
скорботна, посмертна земля Батьківщини
на серце, що в грудях народу не спинить
його навіть наглая смерть Василя.
Дощі дошкульні
Пухлина всесвіту набрякла
Смертельної образи сном.
У савані густої мряки
Жалобний трауру огром.
Кругом ні просвіту, ні згуку.
Над ладом лагідних угідь
Навис зловмисним помсти круком
Небесний розкрил потойбіч.
Неначе вщухло – і не чутно
В глибинах омертвілих злив
Погроз – ні краплі, та підступно
Завмер у штилі зливи млин:
Із затишку ти тільки спробуй,
Хоч носа висунь ти надвір —
І небо вмить скляне проломить
Свинцевим кулаком тьми вир.
Ти лиш з порога до порога —
Тут засідка ворожа – гульк! —
Як з кулемета із-за рогу
Прозора черга мокрих куль!
І розверзаються утроби
Небесних щедрих водних жнив —
Комори урожай наповнить
Зі срібного зерна краплин.
Спогад
Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжує незгідливе безсоння —
в безодню півночі безсило я пливу,
відтятий маятником місяця уповні
від берега принад письмового стола
в посвяті чарувань відкритої сторінки,
чия оголена, цнотлива білизна
жаданням слова так довірливо сповита.
0 витвір суперечки темряви й свічі,
сліпучий спалах щиросердності паперу,
о вибач –
