бо й справді забарився,До лави цвинтарної мов примерз.
І ноги затекли, немов колоди,
Й судоми вже розчахують немов.
Так холодно, неначе захололи
Думки – ні слова з жодної із мов
Ніяк не можу зараз пригадати.
І руки – як примерзли до колін,
А треба ж хоч одну із них підняти,
Утерти щоб струмки пекучі сліз,
а втім…
А втім, нехай собі,
бо вже попримерзали
до щік, і до повік,
до вік, довік, навік…
…Навік…
Галерний наче раб, навік прикутий
До веслування в океані сліз —
Бажання з головою вглиб пірнути,
На саме дно! Доплив…
Доповз…
Доліз…
Солодкий біль – тонути і тонути
Всім співчуттям,
жалям
напереріз!…
А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали,
До нашої хати, горобчики ваші, що ви
Голодних їх зерням і хлібцем щодня годували —
Пташині бенкети буяли у нас щозими.
Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипав
І зерня, і крихіт – та їсти не стали вони:
Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі —
І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…
Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо:
У вас над могилкою там нависає гілля
Калини – на ній тих горобчиків зграйка, впізнали
Ви, мабуть, їх, мамо?..
З моєї руки вони не їдять.
Ви, мамо, скажіть їм,
не скривджу я їх…
Пора додому вже, пора. Бо вітер
Замерзлими сльозами закружляв.
Дерев благально здійнялися віти,
Але не втримають вони навал:
Нависла пагуба погроз нічної
Задушної надгробної плити.
О, всесвіту безжалісний надгробок,
Гробниця, усипальня… Знов завив
(Чи з того, може, світу?) пес бездомний —
Простяг своє кудлате співчуття —
Так, брате, ниє безпритульна доля
Під серцем у твого й мого життя.
І повз які б я не пройшов пишноти —
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зіщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом…
Пора, пора вже йти додому.
Хоча ніхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч під ранок
Заснути…
Осінні стежі
Осіннє небо, глиб надій забутих.
Якими ж стежками я заблукав,
Що зараз п'ю осінню цю отруту,
Немов цілунку пінистий бокал?
Я довго йшов, а наче тільки вчора
Перехрестила мати в дальню путь
У спину непомітно –
