Євдокію за традицією, чи радше за інерцією, ще називали царицею і жила вона з сином Олексієм у палаці в Кремлі, але її родичі Лопухіни, які обіймали до того високі державні посади, на той час потрапили в опалу, були позбавлені своїх посад і взагалі будь-якої честі, бо вже не вважалися родичами царю. А він більше не вважався їхнім зятем. І тоді Євдокія перейшла на бік тих осіб, які були невдоволені політикою, як і самим правлінням Петра.
Петро затаїв на них злобу. Дні їхні, здавалося, вже були полічені.
Але так минуло чи не три роки – після смерті цариці Наталії Кирилівни, – Петро і не жив з її невісткою, але й не виганяв її з Кремля, хоча постійно погрожував це, врешті-решт, зробити.
І ось настав вирішальний день. Збираючись за кордон, Петро – буцімто через якусь змову, що її намагалися влаштувати бояри, – звелів батька цариці, свого високопоставленого тестя і двох її братів, бояр Сергія і Василя схопити і вислати подалі від Москви. Щоправда, поки що воєводами – аби якось пом’якшити їхнє падіння.
Вже перебуваючи в Лондоні, цар письмово доручив своєму дядькові Леву Наришкіну, боярину Стрешнєву та духовнику цариці умовити Євдокію постригтися в черниці, за звичаєм, прийнятим на Русі (замість розлучення).
Ті поговорили з царицею, переконували її «не доводити Петра до гріха», а хутчій погодитися на постриг – з усіх можливих бід ця була найменшою.
Але Євдокія йти до монастиря навідріз відмовилася, пославшись на малолітство сина Олексія та його потребу в ній як матері, адже батько, цар Петро, своєму синові ніколи ніякої уваги не приділяв. Навіть ігнорував його, ігнорував вороже.
Цареві доповіли в Лондон про відмову цариці виконати його повеління. Повернувшись до Росії, Петро одразу ж поїхав до Анни Монс у Німецьку слободу, наче вона була його царицею і його закоханою жоною.
Євдокія всю ніч – коли їй про це розповіли, – плакала, але вранці вже знову була веселою і, як казала, радувалась із сином життю…
Із закордонного вояжу цар Петро повернувся задоволений вельми і в новому, європейського крою, кафтані, що його подарував йому польський король Август ІІ, з яким його зустріч тривала аж три дні. Петро залишився задоволеним його подарованим кафтаном зі шпагою, тож був так захоплений, що не знаходив і слів для похвали свого нового друга-приятеля. Тоді за бенкетом та різними забавами вінценосні домовилися допомагати один одному збройною силою в разі потреби.
Повернувшись до Москви, цар не поїхав у палац до жони-цариці і навіть не побачився з нею, а подався до Німецької слободи, де в нього було стільки друзів. А там несподівано рознеслася чутка, що цар дуже гнівається… На кого?… Відповів сам цар. Коли вранці у Преображенському палаці з’явилися вельможі, цар, попрохавши ножиці, раптом власноруч і нічого не кажучи, почав відрізати їхні розкішні, як лопати, істинно руські бороди. Першим був воєвода Шеїн. І тільки слух про це поширився по Москві, як служилі люди, бояри і дворяни, самі собі поспішно почали відчикрижувати
