знаходячи собі місця від гніву, цар велів схопити Євдокію і під конвоєм відвезти в монастир. Спершу він навіть хотів за непослух скарати її на горло, але його відговорили від такої затії друзі з Німецької слободи.
23 вересня 1698 р. царицю Євдокію під конвоєм привезли до Суздальсько-Покровського монастиря, що був традиційним місцем заслання невгодних цариць. Там Євдокію поспіхом і насильно постригли під ім’ям Олени. Щоправда, архімандрит обителі відмовився постригти Євдокію, за що був узятий під варту. Згодом у маніфесті, виданому у зв’язку зі справою царевича Олексія, Петро сформулював звинувачення проти колишньої цариці так: «…за некоторые ее противности и подозрения». (Між іншим, того ж року Петро постриг у чернецтво двох своїх єдинокровних сестер Марфу і Феодосію – за співчуття до скиненої царівни Софії.)
Утримання від казни цариці Софії не було виділено – її мали утримувати родичі. Вона їм у відчаї писала: «Здесь ведь ничего нет: все гнилое. Хоть я вам и прискушна, да что ж делать. Покамест жива, пожалуйста, поите, да кормите, да одевайте, нищую».
Черницею Євдокія пробула щось із півроку, а тоді перейшла у статус мирянки при монастирі. Життя у вільної мирянки Євдокії, колишньої цариці, поступово почало налагоджуватись. Зрештою вона познайомилася з майором Степаном Глєбовим (у Суздаль приїздив для проведення рекрутського набору), якось непомітно закохалася в нього, сама дивуючись, що після всіх пертурбацій вона ще здатна на почуття. І, як писатимуть, «вступила с ним в связь…» (Майор Глєбов, коли почув, що в монастирі живе колишня цариця Росії, зажадав з нею познайомитись, духовник Євдокії і привів майора до засланої цариці, і вони, наче молоді, захопилися одне одним з першого погляду.)
Згодом Євдокію примусили загрозами-тортурами зізнатися «в содеянном» і навіть писати про це самому цареві. Євдокія напише «признательное письмо» (хитрити й дурити вона від самої своєї природи не могла):
«Всемилостивейший государь! В прошлых годах, а в которых не упомню, по обещанию своему пострижена я была в суздальском Покровском монастыре в старицы и наречено мне было имя Елена. И по пострижению в иноческом платье ходила с полгода; и не восхотя быть инокою, оставя монашество и скинув платье, жила в том монастыре скрытно, под видом иночества, мирянкою…»
З її листа до майора Глєбова: «Свет мой, батюшка мой, душа моя, радость моя! Знать уж злопроклятый час приходит, что мне с тобою расставаться! Лучше бы мне душа моя с телом рассталась! Ох, свет мой! Как мне на свете быть без тебя, как живой быть? Уже мое проклятое сердце да много послышало нечто тошно, давно мне все плакало. Ах мне с тобою, знать, будет расставаться. Уж мне ни жизнь моя на свете! За что ты на меня, душа моя, был гневен? Что ты ко мне не писал? Носи, сердце мое, мой перстень, меня любя; а я такой же себе сделала; то-то у тебя я его брала…»
Що довше перебувала колишня цариця в монастирі, то більше чуток про неї почало з’являтися. І майже всі співчутливі. Так, єпископ Ростовський Десифей почав вістити, що Євдокія
