зрозумів своїм досить метким селянським розумом ще з початкових шкільних класів. І що ж дивного в тому, що Славко вирішив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечнішого надбання найбільшої кількості всілякого добра було долучення до цієї всевладної, недоторканної радянської номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народі: « Якщо в тебе немає родича в обкомі партії, – думав Славко, – то все, що тобі залишається – це тільки бажання мати такого родича».
Звичайно, Славко прекрасно бачив і розумів те, що влада ця вже досить сильно закостеніла за часи свого правління, і стала вже майже спадковою: діти й онуки радянських чиновників завжди йшли стопами своїх батьків, вливаючись у всемогутню управлінську систему радянської імперії. Проте, щоб не закостеніти нанівець, вливання деякої «живої крові» в державний організм радянська управлінська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч позірно виявляти сув’язь із народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних «мізків» до апарату управління, бо ж діти й онуки високопоставлених керівників йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянської батьківщини, й від цього апарат управління лише безмірно розбухав, як на дріжджах. Однією з краплинок такої «живої крові» і вирішив стати Славко.
А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, відзначитися й просунутися, як у навчанні, так і в громадській діяльності. І Славко почав самозречено гризти граніт науки і безжально розштовхувати політичних конкурентів уже з «жовтенятських» років, ставши вже в п’ятому класі відмінником і ланковим; а зі вступом у комсомол почав успішне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовідсоткову впевненість в тому, що по закінченні школи він отримає «золоту медаль» і характеристику, з якою можна сміливо йти влаштовуватися не тільки в який завгодно партком, але навіть, наприклад, і в КДБ. А те, що для успішного просування службовими сходами радянської державної піраміди ще треба було здобути вищу освіту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.
Згоден, що багато для кого здасться дивним і навіть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу відзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змія наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну діяльність спекулянта, – потім раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активістом. Упевнений, що дехто навіть скаже, що автор цих рядків просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в історії зі Славком Пузиком все було саме так. І нічого дивного й неможливого, насправді в цьому немає. І річ зовсім не у виправданні банальним посиланням на славнозвісне виключення, котрим тільки підтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заірже. Ні, зовсім ні.
Вся річ
