знову опинитися в центрі подій, вважаючи цей факт не дуже втішним для українців, оскільки у такій «великій грі» український народ мав стати не «підметом», а предметом зацікавлених сил. У період загострення міжнародних відносин політик заявив, що УНДО ніколи не зійде з позицій політичної боротьби за права українського народу в Польщі, а також наголосив: «Свої громадянські обов’язки супроти держави будемо виконувати, як досі виконували, але одночасно також вимагаємо від держави не тільки заґарантувати і практично перевести в життя повну правовість (прийняття закону про територіальну автономію. – І. С.), але й заспокоїти збірні національні потреби української нації в Польщі».[311] Промову голови УНДО й УПР ЦК схвалив одноголосно. Окремою постановою голову партії та екзекутиву було наділено широкими повноваженнями.
Усвідомлюючи реалії міжнародних потрясінь, В. Мудрий вважав, що для збереження існування народу і його здобутків необхідно передусім врегулювати відносини з Польською державою. Увага до цих проблем була зумовлена новим курсом національної політики «санаційного» уряду, який на початку березня був остаточно закріплений у постанові Ради міністрів про зміцнення польського елемента у східних воєводствах. Обраний курс передбачав низку дискримінаційних щодо українців заходів у галузях економіки, культури, освіти та церковної політики.[312] Подальше розгортання такого політичного курсу могло мати для українського суспільства тяжкі наслідки й завдати непоправних утрат у складних умовах нової міжнародної ситуації. Тому лідер УНДО і УПР вважав обставини, що склалися в західноукраїнському суспільстві після падіння Карпатської України, сприятливими для врегулювання українсько-польських відносин.
Негативно оцінюючи офіційну польську національну політику щодо Західної України, зауважмо, що не всі політичні течії в польському таборі її поділяли. Послідовно виступав за розбудову польсько-українських відносин на підставі взаємоповаги й уваги до інтересів обох сторін Я. Лось, який 1938 р. вкотре оприлюднив своє бачення польської політики в українському питанні. Окремі польські діячі, зокрема з табору ендеків – С. Грабський, В. Васютинський та ін. – відчували силу й динамічність української нації, однак сліпо закликали до асиміляції.[313] Тому в пошуках компромісу велике значення мали контакти з польськими політичними осередками. На черговій зустрічі 3 травня 1939 р. з політиками демократичних і соціалістичних угруповань (українську сторону репрезентували В. Мудрий, О. Луцький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький, М. Матчак, В. Старосольський) було обговорено актуальний стан українсько-польських відносин і шляхи їх поліпшення. Центральне місце серед постулатів українських політиків посідало визнання національної окремішності українців і надання їм територіальної автономії.[314]
За таких обставин лідери УНДО і УПР знову почали шукати порозуміння з правлячим табором. Але надії на можливість досягти взаємовигідної
«Сповнимо наш громадянський обов’язок – вимагаємо здійснення повноти наших прав»: промова голови УНДО посла В. Мудрого на засіданні ЦК УНДО дня 22 квітня 1939 р. // Національна політика. – 1939. – 30 квіт. – Ч. 16. – С. 1–3.
Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939). – К., 1985. – 271 с.
Макарчук С. Міжнаціональні антагонізми в суспільстві Західної України в переддень вересня 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 23–24 вересня 1999 р.). – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 6 – 20.
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 219. – Арк. 32.
