Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та ін. вимагали від керівництва партії заявити про банкрутство «нормалізації», а в Сеймі та Сенаті перейти до рішучої опозиції. В. Мудрий, В. Целевич та ін. не заперечували факту відсутності будь-яких позитивних результатів. Головний «архітектор» цієї політики, підбиваючи її дворічні підсумки, визнав, що «нормалізація» дала українцям «багато розчарувань, а мало позитивного».[275] Однак керівництво УНДО висловилося за її продовження, з огляду на зацікавленість українців Польщі як потенційному військовому союзнику у боротьбі з СРСР.
УПР надіслала у липні 1937 р. урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більше ніж два роки реалізації нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалізація польсько-українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні наслідки і для Польської держави, і для українського народу». Окрім «максимальної політичної мети» – територіальної автономії українських земель, у документі перелічувалися найважливіші українські вимоги: скасування осадницької колонізації, кредити українським фінансовим інституціям, субсидії культурним, освітнім, науковим, господарським і спортивним організаціям, зміна політики на території Лемківщини, прийняття українців на державну службу тощо.[276] Проте уряд залишався глухим до українських домагань.
У другій половині 1937 р. знову посилилось незадоволення «нормалізаційною» політикою. Антинормалізаційні настрої зростали в повітових комітетах УНДО. Кампанію проти тактики керівництва УНДО проводила т. зв. група «Діла», яка сподівалася на загострення парламентської тактики й відхід від скомпрометованої політики «нормалізації». Важливою справою «Діло» називало також персональні зміни в керівництві, поділ функцій в УНДО й УПР, відновлення довіри та престижу партії в очах українського суспільства. ЦК УНДО 25 листопада 1937 р. утворив Комісію порозуміння, що складалася з членів пронормалізаційної більшості: Р. Перфецького, В. Мудрого, Д. Левицького, В. Целевича, В. Куницького і заступників – Л. Макарушки, Ю. Павликовського, І. Німчука, М. Стефінівського.
4 – 5 січня 1938 р. відбувся V з’їзд УНДО, який відкрив голова партії В. Мудрий. На з’їзді опозиція виступила проти зосередження всієї політики в руках УПР і суміщення посад голови УНДО та голови УПРВ в одній особі – В. Мудрому. І хоча з’їзд не підтримав цих пропозицій, він підготував основу для компромісу, доручивши ЦК УНДО, до якого ввійшли й п’ять членів опозиції, розробити відповідний документ.[277] З’їзд змушений був констатувати, що «після 1935 р. у висліді «нормалізаційної» тактики настала не нормалізація життя на наших землях […], лиш навпаки – повне відсунення українського народу […] від впливу на власне зорганізоване життя на власній території».
Свобода. – Львів. – 1922–1939.
Держархів Львівської області. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 491.
Держархів Львівської обл. – Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 2723. – Арк. 12.
