тобі чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. – Звати тебе як?
– Петро я, – сказав парубок.
– А звідки?
– З Хмельницького.
– Ага, – Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. – Значить, з української армії?
Парубок кивнув.
– Артилерист? – обережно спитав хазяїн дому.
Петро замотав головою, що ні.
– А вас як звати? – спитав.
– Мене – Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?
– Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.
– А я за паспортом- – Сергій Сергійович, а в житті – Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!
– Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, – припустив Петро.
– З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає – ні!
– А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, – усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.
– Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! – промовив Сергійович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?
– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!
– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергійович.
– У бінокль, – парубок трохи знітився. – Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.
– А яка вдень від нас небезпека? – здивувався Сергійович.
– Від вас власне ніякої, а от він снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!
– Та не приходить сюди ніхто! – переконливо заявив Сергійович. – Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!
– Четверо вбитих за рік, і три поранених, – спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.
– А що там у вас, на Україні? – спитав. – Сала всім вистачає?
– Усім, – хлопець не зміг втримати посмішку. – Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні – як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.
– Ну, це ті, хто живими залишаться, – скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. – А перейменовують що?
– А ви що, не в курсі? – Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!
– Електрики давно немає, це так, – сумно закивав хазяїн дому.
