– Якого донора?
– Добре, інструмент у мене є, – роздумував тепер вголос Сергійович. – Давай подумаємо, чия хата у нас ціла стоїть, але господарів уже нема?
Пашка зрадів. Зрадів тому, що думки Сергійовича зрозумів.
– Животкіна Клава! Вона ж іще до війни померла! – пригадав він, і тут же ентузіазм у його очах згас. – Тільки у неї стара хата і вікна в неї маленькі. Треба, щоб великі були! Може, Арзамяна будинок підійде?
– А він що, помер? – насторожився Сергійович.
– Ну, не знаю, – зам’явся Пашка. – Поїхав – це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!
– Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?
– Сєрови! – Пашка зрадів. – Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!
– Так, – Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.
– Добре, – Сергійович підняв погляд на гостя. – Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.
8
Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання. Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше – про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має – це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!
У двері тихо постукали.
– О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! – усміхнувся Сергійович.
Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.
Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.
Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв
