бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.
– Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга, – каже вона.
Я киваю, радий, що вона перевела потік моїх думок в інше річище.
– Маєш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.
– Я дійсно почала з найсильнішого, – погоджується вона та знов прикушує губу, намагаючись підібрати щось відповідне.
Спробую їй допомогти, кидаю кілька підказок.
– Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вітер без трусиків? – Вона сміється, але хитає головою. – Отруїла когось своїм варивом? Або ненароком цілувалась із приятелем твоєї сестри?
Риси її обличчя м’якшають, я не в змозі прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, іншій потік емоцій. Боже, я, напевно, сказав щось справді недоречне: вона часто-часто моргає, ніби щось потрапило в очі. Щось таке, як сльози.
– Боже. Дідько. Вибач, – бурмоче вона й люто тре очі тильним боком долонь.
– Ні, ні, це я. – Кидаюся на допомогу, досі не второпавши, що викликало таку реакцію. Я хочу взяти її долоню, поплескати по коліну, зробити щось, щоб вона зрозуміла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.
Лорі хитає головою.
– Ти не винен.
Я чекаю, коли вона опанує себе.
– Хочеш про це поговорити?
Дівчина дивиться долі, пощипує шкіру на звороті долоні – короткі повторні рухи, намагання впоратись із ситуацією, опанувати емоційний сплеск за допомогою фізичного болю. Мій шиложопий братик Албі носить на зап’ястку еластичний браслет, який смикає саме з тієї ж причини.
– У мене була менша сестра. Вона померла в шість років. Мені тоді саме виповнилося вісім.
Дідько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Він на чотири роки молодший за мене, і це свята правда, що він може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негідника. Навіть не можу собі уявити світ без нього.
– Господи, Лорі.
Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по її щоці, я простягаю руку та витираю її порухом великого пальця. Потім вона просто плаче, а я погладжую її волосся та колишу, як мама дитину.
– Вибач, я не повинна була так розкисати, – схлипує вона за кілька хвилин, коли ми обоє мовчали. Вона тре очі кулаками. – Мене просто зненацька захопило. Я вже сто років не плакала. Напевно, вино.
Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовільну нечуйність.
– Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питає. Я почуваюся, ніби зраджую її пам’ять, але так легше, ніж казати людям правду, – вона вже спокійніша, дихає повільно, але нерівно.
Я не можу дібрати слів, щоб сказати, що це правильно в такій ситуації. Але намагаюся. Я принаймні здогадуюся, що вона відчуває.
– Як її звали?
Обличчя Лорі сповнюється теплом, її вразливість пропалює мене наскрізь. Пронизлива гостра туга,
