ще там був той хлопець, такі завжди є, я його просто обожнювала. Півшколи теж – доведений факт. Але якимось дивом я йому, здається, теж подобалася.
Мені хочеться втрутитися та сказати їй, що то не є ніяким дивом і нічому тут дивуватися, але мовчу.
– Отже, він нарешті запрошує мене на танець, аж наприкінці вечора. Я, недовго думаючи, погоджуюся, і все йде просто чудово, поки я не намагаюся подивитися вгору, якраз тоді, коли він опускає голову, щоб подивитися на мене, і я з усього розмаху буцаю його головою в ніс. Так зламала йому носа.
Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, а потім регоче.
– Кров повсюди. Швидку довелося викликати.
– Питань нема, – хитаю головою. – Оце так. Зустрічатися з тобою дійсно небезпечно, Лорі.
– Я з ним навіть не зустрічалася, – протестує вона. – Я хотіла, але після того вже й мови не було. Та й не дивно, – вона постукує кісточками пальців по голові. – Тверде, мов залізяка, на всі випадки життя.
– Окей, то ти в нас ніндзя-мафіозі з винятково твердим черепом. Тепер розумію, що Сара в тобі знайшла.
Вона підіграє:
– Гадаю, вона почувається в безпеці під моїм захистом.
– Я тобі кажу. Тобі варто подумати про кар’єру особистого охоронця. Гроші за навчання повернеш за кілька місяців.
Лорі ставить на столик свій келих, відхиляється назад, закидає пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку їздили на канікули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильність до тих крихітних фігурок піксі, що там продавалися. Вони сиділи на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорі сидить у позі лотоса, гостре підборіддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цій картині нагадує мені тих піксі, а наступної миті мене ні сіло ні впало охоплює туга за домівкою. Ніби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.
Вона всміхається:
– Твоя черга.
– Не думаю, що в мене знайдеться щось гідне, – кажу. – Тобто маю на увазі, що я ніколи не буцав жінку головою.
– Який же ти чоловік?
Вона вдає розчарування, але попри її жарт, я усвідомлюю, що вона говорить серйозно.
– Хороший, сподіваюся?
Сміх завмирає в її горлі.
– Я теж на це сподіваюся.
Я знаю: вона говорить про Сару.
– Може, оце… – я різко міняю тему. – Розповім тобі про мій шостий день народження. Уяви собі малу дитину, яка загубилася в басейні з м’ячиками й настільки злякалася, що батько мусив пробиратися між гірками та переплутаними мотузками, мов крізь джунглі, щоб знайти малого. Я опинився під трьома футами м’ячів і плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати, – перед моїми очима постає з усією ясністю перелякане обличчя батьків дитини, святкове вбрання якої їм довелося відчищати від мого шоколадно-тортового блювотиння. – Смішно, але на вечірки мене після цього стали запрошувати значно рідше.
– О, яка сумна історія,
