style="font-size:15px;"> – Ось вона, – кажу я та не відомо чому підскакую. – Піду їй допоможу.
Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.
– Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.
Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи – мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати – це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною – у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона – чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?
Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.
– Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! – Сара безтурботно сміється та додає: – Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.
Хочеться сказати: я знаю, – але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.
– Ананас на піці – це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, – Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.
Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.
– Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало, – він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене. – Твій голос, Лорі. Ананас – так чи ананас – ні?
Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.
– Так, однозначно, так.
Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.
– Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.
– Команда Джек-Лу.
Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.
– Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.
Тепер
