розширює очі, ніби думає, що я навмисно її дурю.
– Ти знаєш, про що я. Що ти думаєш про Джека?
Отже, почалося. Ледь помітна тріщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навіть не підозрює про це. А я мушу придумати, як не дати їй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прірву, куди впадемо ми обидві. Я усвідомлюю: це – один-єдиний шанс, коли я могла б зізнатися; це – єдина можливість, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надією. Я до цієї миті навіть не знала, чи достеменно уявляю собі все, що відбувається. Подумки обіцяю собі замовкнути назавжди.
– Здається, він… милий, – кажу я, свідомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнішого чоловіка, якого я колись бачила.
– Милий? – глузує Сара, – Лорі, милий у твоїх вустах – це оцінка для пухнастих капців, чи – я не знаю – для шоколадних тістечок, чи ще чогось такого.
Я тихенько сміюся.
– А знаєш, я страшенно люблю пухнасті капці.
– І шоколадні тістечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Він… – Сара мовчить і думає. «Сніжинки на язиці, – хочу підказати я, – чи бульбашки у вінтажному шампані».
– Дуже милий? – я всміхаюся. – Так краще?
– Близько навіть не те. Він… він – ріжок із кремом, – вона хтиво сміється, потім замріюється, переводить очі на мене. Та я не думаю, що готова слухати, як вона намагається переконати мене в Джекових чеснотах. Я знизую плечима й переводжу тему, поки вона не почала знову говорити.
– Окей, окей. Він… гаразд, він, здається, любить веселощі, легкий у спілкуванні, і ти, цілком очевидно, окрутила його навколо свого тендітного пальчика.
Сара рохкає.
– Ну, правда, правда? – вона згинає свій мізинець та махає ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга має вигляд чотирнадцятилітньої: обличчя відмите від макіяжу, волосся спускається двома довгими косами на футболку з логотипом «Мій маленький поні».
– Ти його таким уявляла?
О Боже, Саро, будь ласка, не підштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак…
– Не впевнена, чого саме я очікувала, чесно, – кажу, бо це майже правда.
– Еге ж, звісно, ти ж мала уявити собі в голові якийсь образ. У моїй голові був образ Джека О’Мари протягом дванадцяти місяців поспіль.
– М-м-м, так. Я гадаю, він дійсно схожий на той тип чоловіка, який, на мою думку, є для тебе ідеальним.
Вона опускає плечі, ніби сама думка про те, який він дивовижний, витягує з неї енергію, і знову сидить зі скляними очима. Відчуваю полегшення. У нас обох похмілля – гідне виправдання для браку ентузіазму.
– Але він вогонь, га?
Я негайно опускаю очі до свого горнятка, намагаючись знищити в них паніку та винуватий вираз. Коли ж піднімаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Її непевний вираз свідчить, що вона шукає мого схвалення. Я і розумію її, й серджуся на неї водночас. Сара взагалі найяскравіша жінка в будь-якій окремо взятій кімнаті, дівчина,
