стільки теревенила про свою найліпшу подругу, що я створив собі подумки віртуальну Лорі, але вона виявилася геть іншою. Сара так вражає своєю яскравістю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собі її подругу такою ж строкатою, ніби вони – пара екзотичних папуг, які мешкають в одній клітці. Лорі – не папуга. Вона радше… не знаю, може, вільшанка. Усе в ній дихає миром, а спокійне стримане відчуття злагоди із собою дозволяє почуватися легко тому, хто з нею поруч.
– Дякую, – вона бере пігулки, висипає кілька собі на долоню. Я подаю їй склянку води, дівчина повертає мені коробочку, похмуро перехиляючи склянку.
– Ось, – вона перераховує, скільки залишилося в пакетику, перед тим, як віддати його мені, – Сарі зазвичай треба…
– Три, – завершую я, вона киває.
– Три.
У мене таке відчуття, що ми змагаємося за звання кращого знавця Сари. Звісно, вона знає її краще. Ми із Сарою разом лише близько місяця, щось таке. Але, Боже, то буревій. Увесь час, щоби встигнути за нею, мені доводиться бігти. Уперше я зустрів її в ліфті на роботі; він застряг, у кабіні були лише ми удвох, і, поки той ліфт поїхав знову за чверть години, я вже дізнався три речі. По-перше, зараз вона працює на заміні репортером на місцевому телебаченні. Але одного дня вона, напевно, керуватиме світом. По-друге, я веду її на ланч, щойно ліфт полагодять, бо вона мені так сказала. Але я все одно мав запросити її, для протоколу. І по-третє: я майже впевнений, що вона сама заблокувала ліфт і відпустила його, щойно отримала бажане. Це безжальна блискавиця, яка заводить тебе миттєво.
– Вона мені багато про тебе розповідала, – я наповнюю чайник і вмикаю його.
– Вона казала, яку каву я люблю?
Лорі говорить і дістає з буфета кілька горняток, а я з ненавистю корюся рефлексу, який наказує мені провести очима по її тілу. Вона в піжамі, одягнена більш ніж пристойно, я лише спостерігаю плавність її рухів, лінію стегон, синій лак на пальцях ніг.
– Е-е-е-е, – я зосереджено шукаю чайну ложечку, а вона тягнеться, щоб показати шухляду, де вони лежать.
– О, є, – кажу, схопивши ложку одночасно з нею.
Вона відсмикує руку, сміється, щоб пом’якшити збіг.
Я починаю набирати гранули кави, а вона вмощується на стілець, підклавши одну ногу під себе.
– На твоє питання… Ні, Сара не розповідала, яку ти любиш каву, але я мав здогадатися, можна й так сказати, – я повертаюся та спираюся на кухонну стійку, роздивляючись її. – Я б сказав, ти п’єш міцну. Дві ложки, – я звужую очі, а вона дивиться на мене без жодного натяку. – Цукор, – кажу, закинувши руку за шию, – ні. Ти хочеш, але відмовляєш собі в цьому.
Що це, в біса, я торочу? Можна подумати, що я до неї чіпляюся. Але я не… Я справді не чіпляюся. Найменше у світі мені хотілося б, аби вона подумала, що я якийсь альфонс. Тобто, у мене було скількись дівчат, із деякими навіть доходило до серйозного, але те, що зараз із Сарою, чомусь відчувається зовсім по-іншому. Більш… не знаю. Я тільки знаю, що не хочу, щоб воно швидко
