дозволеного в залюдненому барі.
– Гідність, люди! – гарчить Сара. – Він зовсім не твого типу, Лу.
Я розчавлена. Настільки, що перекидаю одним ковтком цілий келих холодного вина. Мене пересмикує.
– Я, мабуть, хочу піти, – кажу нарешті. Це смішно, але я зараз, напевно, заплáчу.
Тут вони завершують довгий цілунок, вона поправляє сукню, він шепоче щось їй на вушко, відвертається та йде просто на нас.
Мить – і я впізнаю. Він проходить повз нас, а я майже регочу від запаморочливого полегшення.
– Не він, – шепочу я. – Навіть не дуже схожий на нього. Сара закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.
– Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.
Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.
Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.
Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.
– Я от думаю, – починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, – оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.
– Я хочу лише автобусного хлопця, – промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.
– А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? – міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.
– Гадаєш, мені слід кинути пошуки? – я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.
– Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.
– На випадок покидька?
Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову – надто велике зусилля.
– Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, – каже вона, – або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.
Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.
– У жодному разі! – шиплю я у відповідь. – Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.
Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.
– Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі – нам – далі треба діяти обережніше, от і все.
Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.
Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.
– Ми його знайдемо, – запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.
– Обіцяєш?
Вона
