вчувалася вагота всіх гріхів світу. Він зі смутком дивився на хвилі, що підкочували до корабля, на блискітки, які їх оздоблювали, пив ром і журився, йому баглося висповідатися, хоч і робив це, либонь, не раз перед різними людьми, які мали терпець його вислухати, але це бажання ніколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.
– Ти, певно, думаєш, який я звір, а я й не перечу, – стенув він плечима. – Так, я звір. Більшого звіра за мене й нема. Але різниця між мною й іншими озвірілими людьми та, що я усвідомлюю, що я звір. А вони – ні. І дійшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати свої страшні гріхи й вже роками їх спокутую. Пізніше я повернувся на Січ, зібрав ватагу шибайголов та нападав на турецькі галери, грабував, а всі гроші віддавав на церкви. Я собі ні шеляга не залишав, їв, що Бог послав, вдягався в лахміття. Але лантуха свого ніколи не покидав. От і зараз зійшовся з корсарами, а гроші знову збираю на церкву. І так буде до скінчення мого віку, коли Господь мене пожаліє. А тоді я нарешті спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадає з брязкотом із мене. А то певна ознака, що тягар гріхів моїх ще трохи ослаб.
«А чим ті потвори, які поглумилися над моєю сестрою, були кращі за нього? – подумалося мені. – Та нічим. І я їх повбивала. Ми обоє несемо на собі печать смерті й покути».
Він добув з-за пояса сувій паперу й простягнув мені.
– Осьо, поглянь. Як мені нелегко бува праведником бути.
Я розгорнула сувій і прочитала:
«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю після празника Успення в літо од Різдва Господнього 1646 проти брата Порфирія, в миру Марка, прочитане в тім же дню в манастирі Святого Никифора у присутності преподобного ігумена отця Алексія.
Брат наш звинувачується в гріхах, негідних слуги Божого. По-перше: він випив усеньке вино з погребів манастирських.
По-друге: чинив перелюб з дівицями й заміжніми білими головами, о чім суплікаторів много позов складали.
По-третє: не одного брата во Христі увередив, єгда тії пробували спинити єго буйство.
У четвертих, п’ятих і шостих: скоромився в піст, забирав харчі в братів своїх, утісняв їх всіляко моццю своєю.
Сі та інші свавілля єго й гріхопадіння засвідчують брати Оксентій, Гавриїл та Василій. Сим консисторія ухвалює: ізгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря і вперед нігди не приймати єго до своєї пастви».
Я розсміялася:
– Еге ж, добряче ви гріхи замолювали, вино попиваючи.
– Отак я намагався в ченці постригтися, але довго не витримав. Мабуть, мені інший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний…
Марко Проклятий замовк, у його голові, мабуть, звучала дивна сумна мелодія, він занурився в себе й повільно похитувався. Вгорі порипували у снастях реї і шурхотіли вітрила. Корабель гойдався і заколисував до сну. Я тихенько
