на них. Обох привели до стовпа й облили їхні сорочки смолою. А потім кат підпалив стос хмизу під ними й їхні сорочки.
– І громада не протестувала?
– Вони відіслали листа королю, але радники й війт виявилися надто швидкими у виконанні несправедливого вироку. Король засудив таке жорстоке покарання, та вже було пізно. Тому він наказав, щоб рада виплатила кожному вірменинові відшкодування і забезпечила спадкоємців бідного Івашка. Двісті чотири золотих червінців було виплачено наступного року, але вірменська громада повернула їх раді.
– Отже, їх було покарано не за те, що господар зійшовся зі служницею, а за те, що вони були різних конфесій?
– Саме так.
– Гм… Який це має стосунок до мене?
– Мартине, я ваш товариш, а тому кажу просто, як є. Той похмурий час, мабуть, уже не повернеться, і ледве чи когось спалять за стосунки католика й православної, однак можуть позбавити права займатися аптекарством і хірургією. – Лукаш здивовано поглянув на доктора, не розуміючи, до чого він гне. Але той пояснив: – Рута ж бо православна. Тепер вона ходить з вами до костелу, але часом забувається і хреститься навспак. Якщо це ще хтось помітить, буде проблема.
– Справді? Я нічого такого не помічав.
– А за собою ви теж нічого такого не помічали? – усміхнувся Геліас.
– За собою? Що б то я мав помітити? – здивувався Лукаш.
– Коли ви молитеся… Ви ж не промовляєте молитву ані латинкою, ані німецькою. Хоча ви австрієць. А щоб промовити «Pater noster» або «Vater unser in dem Himmel!», треба зімкнути вуста для першого звуку. А ви їх не змикаєте, перший звук у вас завжди голосний. Не будете ж ви казати, що людина, народжена в Зальцбурзі, молиться польською або русинською мовою!
Лукаша кинуло в холодний піт, він не знав, що має відповісти. Вочевидь, він, як австрієць, мав би промовляти «Отче наш» або латинкою, або німецькою. В обох випадках вуста змикаються, але він промовляє так, як звик удома, русинською. Однак йому вдалося викрутитися. Він не раз бував у Далмації, яка належала Венеційській республіці, в Дубровнику практикувався в шпиталі, молитва хорватською сиділа йому в голові.
– Дорогий докторе, моя мама була з Істрії, тому читаю її молитву: «Otče naš, ki jesi na nebesih: svetise ime Tvoje, pridi cesarastvo Tvoje, budi volja Tvoja, kako na nebesi i na zemlji. Hleb naš vsagdašnji daj nam danas i otpusti nam dlgi naše, kako i mi otpušćamo dlžnikom našim. I ne vavedi nas v napast, na izbavi nas od zla. Amen».
Доктор Геліас, можливо, не чекав такої відповіді, але залишився задоволеним. Лукашеві ж було ніяково через те, що приховує від Геліаса новину про його сина, але не відважився її розповісти.
Вони пройшлися по ятках з одягом, де буяло розмаїття всієї європейської моди, бо не було тут жодного однакового стилю: польський народний стрій сусідив з мадярським, турецьким, італійським чи французьким, кольори були блакитні, зелені, червоні, шкарлатні або чорні, бо одяг у Речі Посполитій не був ані одностайним, ані до жодної верстви населення не прив’язаний – як кому подобалося, так і зодягалися. Європейські строї найбільше подобалися шляхті та молоді, але не цуралися
