так! – проказали дві інших.
Друга кинула галузку дуба:
– Най росте міцним, як цей дуб!
– Воістину так! – проказали дві інших.
Третя кинула на долівку орлине перо:
– Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!
– Воістину так! – проказали дві інших.
Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:
– Через нього много крові проллється.
– Буде страх наводити, смерть сіючи.
– Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.
– Господи, – захлипала вуглярівна.
– Не треба мені байстрюка, – бурчав вугляр і пив.
Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.
– Три віхоли, ось хто це був, – промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. – Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг – їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бурґомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бурґомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.
– І що було далі?
– Віддати дитину не було кому, бо вугляр з жінкою зібрали манатки й втекли, щоб і їх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика місцевий кат. Який і катував вуглярівну.
– Кат? – скрикнула Рута. – Як же його звали?
– Яніш. Хлопчика він виховав собі на підмайстра. Що з ним далі було, не знаю.
Отже, Каспер – син доктора Геліаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всі таємниці світу розкривалися йому. Щось таки залишалося у затінку.
– Та як же не знаєте? – проказала Рута. – Адже нас збирався катувати не хто інший, як Каспер Яніш. Той самий, якому ви помогли народитися.
– Господи! – Вівдя руками сплеснула. – Отже ті віхоли напророкували йому саму правду?
Дорогою
