встане.
Стара витягла з полиці потріпаний старий фоліант і розгорнула його.
– Та-ак… що ми тут маємо. «Archimenida – вислана на землю справедливою Темідою. Помічна на відкриваннє злочинів і віддає своє серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тоє зіллє, вмить залізним сном ся окує й голосно злочин свій скаже. Dіctamnus – темно-червоні квіти з таємним запахом, жи ростут на кущі. Сей кущ – нащадок у простій лінії того, жи горів і не згорів, і в ньому Моїсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рідної луки, огрітої сонцем, і перенесе деінде – рослина забирає з собою рідне повітря і екстракт запахів рідної землі. Vesicaria – без барви й запаху. Хто з’їсть листок – вважає себе за найбільшу красу в світі. Еrіngіum – повзає по землі; доста іно комусь торкнути ногою, то ся закохає. Сафо діткнула – і мусіла гасити свій полумінь у морі».
– Ей, та що, ви цілу книжку збираєтеся нам читати? – перебив її Франц.
– Ціхо будь. До потрібної рослини мусимо дійти за порядком, не перескакуючи через інші. Такий припис. Аж ось і воно: «Еуфорбія фебролиста чи то пак один із видів молочаю. Хто вип’є тої води, де купала ростина свої квіти, альбо даст тобі тую воду дівчина прекрасна, як ранок, чи стара, як світ, чарівниця – будеш шалено в ній закоханий, до безумства, до страти віри й чести…»
Стара підвелася і зашаруділа полотняними мішечками з зіллям, знайшла потрібний і вийняла з нього засушену жовту квітку та подала Руті.
– Зануриш її у воду на ніч, а вранці даси напитися йому. Потім простягнула Францу бляшане пуделочко.
– Масть трохи присохла, то потримай її у теплі, щоб розм’якла.
Рута переповіла Вівді прохання бурґомістра. Стара трохи повагалася, але врешті погодилася і пообіцяла зібрати чарівниць на оборону Львова. Відтак Рута попросила Вівдю згадати той випадок, коли дівчина кинула немовля у річку, а її за те стратили.
– Авжеж, пам’ятаю, – покивала головою стара. – Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.
Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.
Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона
