самі – вихор і ніч!
«Верзуть казна-що», – образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.
– Егей! – покликали її баби. – Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!
– Чисто подуріли! – буркнула Вівдя. – Хто б то поночі по хатах сновигав?
– Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!
Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.
Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.
Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.
– Вівде! Відчиніть! – гукав чоловічий голос.
У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.
– Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги… моєї доньки, пологи… кляте насіння… – Він важко дихав. – …нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.
За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.
– І чого воно проти ночі полізло? – дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.
– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!
– Не призналася?
– Де там! Мовчить і плаче.
Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.
Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.
– Якесь навіжене, прости Господи, – бурмотіла Вівдя. – Скільки живу, такого не виділа.
– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рівна.
– Хлопчик, – відповіла молодиця.
