кониками, скарбничками, сопілками та дитячим начинням – різнокольоровими горнятами, дзбанками, кубками, мисочками, що виблискували до сонця поливою.
Але найбільше серця дітлахів вабили пірники, спечені з медового тіста, які називали «юрашками», мовби то був гостинець від самого святого Юра, їхня виставка виглядала як сценка їстівного театрику, адже ті пірники були у формі пухких малюків, немовлят у пелюшках, поросят, курчат, позолочених сердець, а над усім панував запах меду, крохмалю і свята. Відрізнялися пірники й смаком: були вони мигдалеві, цитринові, помаранчеві, кавові, ванільні, базельські, нюрнберзькі, макаронні, перцеві, цинамонові. Форми їхні були розмаїті – овальні, квадратові, начинені фігами, цукатами, дактилями, перекладені конфітурами, з родзинками й горішками…
Пірники випікали не тільки пекарі, але й аптекарі, і, власне, Рута з Айзеком вигадали пірники у формі гусарів з вусами та ще й з шаблею, начинені помаранчевими й цитриновими цукатами та імбиром. Такі пірники вподобали собі хлопчаки, а дівчатка купували пірники у формі кошиків з квітами або кругленьких панночок у капелюшках, які начинені були горішками.
Поруч із аптекарями розташувалися й «медики», які пропонували розмаїті любовні напої, а серед них настій на кантаридині – іспанській мушці, яку вони додавали також до цукерків і до «чоколяди здоров’я».
– І як з цим боротися? – нарікав Лукаш, оглядаючи той товар. – Кантаридин уже не раз приводив до смерті.
– Маєте рацію, – підхопив Айзек. – Якраз пан гетьман Станіслав Конецьпольський і помер через кілька тижнів після шлюбу від тої гішпанської мушки, котрої заживав для молодої жінки. Бо вірив, що жінка молода – не одному життя дода, а найліпші є старі вина й молода дівчина, як і свіжа паляниця замість черствого хліба. Але перебрав міри, бо аптекар дав йому порошку на кілька разів, а він те все відразу випив.
«Медики» також торгували амулетами і талісманами, які було модно носити на шиї або на поясі, бо вони відлякували демонів. Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. Проти цього протестували церковники, вважаючи, що за допомогою парфумів жінки намагаються спотворити Боже творіння, приховавши його природній запах. Священики на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх, адже парфуми розбещують не менше, ніж дзеркало, і дозволяють дияволові вселитися в тіло, яке підкорилося хтивим бажанням. Але це нікого не спиняло, жінки аж роїлися біля таких яток, нюхали зразки, обговорювали з подругами, радилися і купували з запасом, знаючи, що опісля ціни можуть піднятися.
Неподалік ятки з церковним приладдям виставив свій скарб торговець мощів. Він голосно прихвалював свій товар:
– Ліве вухо Афри Авґсбурзької! Мізинець з правої руки Гаубальда Реґенсбурзького! Клапті савану святого Альберта Маґнуса! Ніготь з пальця
