і він голосно закричав.
Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, їх взагалі не було видно. Цьому теж влили півпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопіт не закінчився, бо відтак прийшла черга на інші рани – на головах, руках, плечах, ногах… Добре, що серед козаків виявився свій знахар, який мені помагав, бо я б і до ночі не дала ради. Капітан час від часу, минаючи, зиркав на мою працю і підбадьорливо кивав головою. За той час ми вже відплили далеченько від ґалеону, забравши з нього все цінне. Корсари під капітанським оком ділили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже їх добре вимуштрував.
Закінчила я з пораненими, аж коли звечоріло. Зоряні сутінки лягли на океан. Я впала на крісло-гойдалку, яку корсари забрали з ґалеону й на якій, можливо, вигойдувався їхній капітан. Мені дбайливо піднесли пляшку порто, печену рибу й заморські овочі на вечерю, я їла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхні спокійної темної води. Несподівано біля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Він неспішно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим і промовив, але так, аби чула тільки я:
– Я бачив, як ти метляєш своєю шпагою, і не міг надивуватися, звідки така вправність. То ти, заки вчився ото в Падуї, ще й на шермерку13 учащав?
– Звісно. Без цього ніяк, – підтвердила я. – Мені трапився добрий вчитель.
– Аж так добрий, що навчив тебе цілити просто між зуби?
– А що? Вам цей дриґ не до шмиги?
– Та чого… дриґ як дриґ… але є ж інші місця, які можна проштрикнути.
– Є, але від пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще має сили боронитися. А тут він одним махом на небесах.
Він похитав головою.
– А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб і медицину вивчити, і шермерки навчитися та ще й під Дюнкерком побувати. Тобі ж на вигляд либонь не більше двадцяти?
«Двадцять сім», – хотілося мені його поправити, але, що не мала я під носом засіяно, то змовчала. Тільки й того:
– У нашому роду всі такі. Молодо виглядають, але й молодо зі світу йдуть.
Навіщо я це сказала? Просто щоб відволікти його? Він здивовано подивився на мене.
– Таке враження, що ти несеш у собі рокову печать.
Щось закам’яніле й не відкрите для людей.
– А люди не вартують, щоб їм відкриватися. Хтось один-другий-третій так, але не юрба. Щодо моєї молодості… то битва під Цецорою, коли вас полонили, відбулася у 1620 році. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуєтеся мені?
– Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потім я вирішив краще згинути, як роками бути невільником.
– Як виглядала ваша каторга?
– Наша галера мала завдовжки п’ятдесят і завширшки сім метрів. Веслярі сиділи у два
