схиляла голову. Довкола були піраміди з помідорів, бочки з фініками, купи вживаних вловних станцій, пляшки олії для смаження, ящики з цвяхами – предмети зі світу, чужого їй і її доньці. У неї ще були при собі гроші, які вона забрала, йдучи з дому, а тут валюта була така сама. Питати в когось дорогу вона боялася, тож цілителя знайшла аж за годину.
Він був низенький і мав гладеньку шкіру. У його невеличкому шатрі стояли брунатні, чорні, жовті та червоні флакони з рідинами та порошками, різноманітні зв’язані стеблини та кошики листя. Палала одна паличка пахощів, що підсолоджувала повітря. У Наджіби на спині кволо запищала Оньєсонву.
– Добрий день, – сказав цілитель і вклонився Наджібі.
– Моя… дитина хвора, – обережно промовила Наджіба.
Він насупився.
– Будь ласка, голосніше.
Вона погладила себе по горлу. Він кивнув і підійшов ближче.
– Як ви втратили…
– Не для мене, – сказала вона. – Для моєї дитини.
Під пильним поглядом цілителя вона розповила Оньєсонву, міцно тримаючи її на руках. Цілитель позадкував, і Наджіба мало не заридала. Він відреагував на її доньку майже так само, як її чоловік відреагував на неї.
– Вона?..
– Так, – сказала Наджіба.
– Ви кочуєте?
– Так.
– Самі?
Наджіба стиснула губи.
Він глянув їй за спину, а тоді сказав:
– Хутко. Дайте подивлюсь на неї.
Він оглянув Оньєсонву та спитав Наджібу, що вона їла, позаяк ані вона, ані її дитина не були виснажені голодом. Дав їй заткнутий корком флакон із рожевою речовиною.
– Давайте їй по три краплі раз на вісім годин. Вона сильна, але якщо ви не даватимете їй цього, вона помре.
Наджіба витягнула корок і понюхала. Запах був солодкий. Що це було, невідомо, але його було змішано зі свіжою пальмовою смолою. Ліки обійшлися у третину її грошей. Вона дала Оньєсонву три краплі. Мала втягнула рідину і знову заснула.
Решту грошей вона витратила на запаси. Місцевий діалект був інакший, проте вона все ж могла спілкуватися як мовою сіпо, так і мовою океке. Поки вона гарячково скуповувалася, за нею почали стежити. Втекти назад у пустелю, щойно купивши ліки, їй не дала лише рішучість. Дитині були потрібні пляшечки та одяг, а самій Наджібі – компас, мапа і новий ніж для м’яса. Купивши торбинку фініків, вона повернулася й побачила, що навпроти неї стіною стоять люди. Головно чоловіки – трохи старих і трохи молодих. Здебільшого – приблизно однолітки її чоловіка. Ось вона знов і вскочила. Втім, цього разу вона була сама, а чоловіки, що їй загрожували, були океке.
– Що це? – тихо запитала вона, відчуваючи, як у неї на спині вовтузиться Оньєсонву.
– Чия то дитина, матусю? – запитав юнак років вісімнадцяти.
Вона знову відчула, як вовтузиться Оньєсонву, і раптом розлютилася
