цієї дитини не має сорому!» – завжди казав він її матері. Але у звичному для себе доброму настрої батько хвалив цей бік Наджіби, часто кажучи: «Хай твій алусі мандрує, дочко. Побач те, що можеш побачити!»
Тепер заявив про себе її алусі, безтілесна її частина, здатна притлумлювати біль і спостерігати. Її розум фіксував події, як прилад того чоловіка. Фіксував кожну деталь. Її розум помітив: коли цей чоловік співає, голос у нього гарний, незважаючи на те, про що він співає.
Це тривало години зо дві, хоча Наджібі здавалося, що минуло півтори доби. Їй запам’яталося, що вона бачила, як сонце перетнуло небо, зайшло і знову зійшло. Важливо тут одне: це тривало довго. Нуру співали, сміялися, ґвалтували, а декілька разів і вбили. Потім вони поїхали. Наджіба лежала на спині розхристана, з виставленим на сонце животом, побитим і в синцях. Прислухавшись (може, хтось дихає, стогне, плаче?), вона якийсь час не чула нічого. Добре.
А тоді вона почула крик Амаки:
– Вставай!
Амака була на двадцять років старша за Наджібу. Вона була сильна й часто ставала голосом жіноцтва в її селі.
– Вставайте, всі! – вигукнула Амака й заточилася. – Підйом!
Вона підйшла до кожної жінки, кÓпаючи їх.
– Ми пропали, але якщо ще дихаємо, помирати тут не будемо.
Амака кÓпала жінок у стегна й тягнула їх за руки, а Наджіба слухала й не рухалася. Вона сподівалася досить добре прикинутися мертвою, щоб обдурити Амаку. Вона знала, що її чоловік загинув, а якщо й ні, то він більше ніколи її не торкнеться.
Чоловіки нуру, та й їхні жінки, зробили те, що зробили, не лише для того, щоб помучити та осоромити. Вони хотіли створити дітей-еву. Такі діти – не діти забороненого кохання нуру та океке й не ноа, безбарвні від народження океке. Еву – це діти насильства.
Жінка океке нізащо не вб’є дитину, що в ній зародилася. Щоби зберегти життя дитині у своєму лоні, вона піде навіть проти власного чоловіка. Однак звичай твердить, що дитина є дитям свого батька. Ці нуру посіяли отруту. Жінка океке, народивши дитину-еву, ставала пов’язаною через дитину з нуру. Нуру прагнули знищувати родини океке в самісінькому корені. Цей їхній жорстокий задум Наджібу не цікавив. У ній не зародилася дитина. Їй хотілося лише померти. Коли до неї добралася Амака, Наджіба закашляла від одного-єдиного копняка.
– Тобі мене не обдурити, Наджібо. Вставай, – сказала Амака.
Лівий бік обличчя Амаки був синьо-бузковим. Ліве око в неї розпухло й закрилося.
– Чому? – промовила Наджіба своїм новим безсилим голосом.
– Тому що ми так робимо. – Амака простягнула руку.
Наджіба відвернулася.
– Дай мені закінчити вмирати. Дітей я не маю. Так буде найкраще.
Наджіба відчула важкість у лоні. Якщо вона підведеться, усе влите в неї сім’я вихлюпається. Вона похлинулася від цієї думки, а тоді повернула
