свій вік, але й він був високий як на свій. Побачити усмішку на його обличчі я змогла, лише відкинувши голову назад. Він протяжно й полегшено зітхнув і віддав мені чашку.
– Добра вода, – сказав він і повернувся до свого ковадла. – Ти надто висока і вже точно надто смілива, щоб бути водяним духом.
Я всміхнулась і сказала:
– Мене звати Оньєсонву Убайд. А вас, оґо?
– Фаділь Оґундіму, – відповів він і поглянув на свої руки в рукавичках. – Я б потиснув тобі руку, Оньєсонву, але рукавиці в мене розпечені.
– То пусте, оґо, – сказала я. – Ви ж коваль!
Він кивнув.
– Як і мій батько, його батько, його батько і до нього.
– Ми з матір’ю всього кілька місяців як сюди дісталися, – бовкнула я. Аж тут усвідомила, що вже вечоріє. – Ой. Мені час іти, оґо Оґундіму!
– Дякую за воду, – сказав він. – Ти правильно подумала. Я хотів пити.
Після того я ходила до нього часто. Він став моїм найкращим і єдиним другом. Якби моя мати знала, що я воджуся з чужим чоловіком, вона б побила мене й на кілька тижнів позбавила вільного часу. Учень коваля, чоловік на ім’я Джі, ненавидів мене й показував це, шкірячись з огидою щоразу, коли мене бачив, ніби я була хворою дикою твариною.
– Не зважай на Джі, – порадив коваль. – З металом він справляється добре, але уяви йому не вистачає. Прости йому. Він примітивний.
– А ви вважаєте, що в мене лихий вигляд? – спитала я.
– Ти прекрасна, – всміхнувся він у відповідь. – Те, як дитину було зачато, – не її провина і не її тягар.
Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.
Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування – дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал – скажімо, який метал легко піддається теплу, а який – ні.
– Якою була ваша дружина? – якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.
– Нджері. Вона була чорношкіра, – сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. – А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.
Я проковтнула хліб, який жувала.
– Справді? – вигукнула я.
– Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.
– Який дар? – запитала я, нахилившись уперед. – Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?
Коваль засміявся.
– Ти дуже багато читаєш, – сказав він.
– Я двічі прочитала Велику Книгу! – похвалилася я.
– Це вражає, – промовив він. – Що ж, моя Нджері вміла розмовляти
