у мене все гаразд, – відповіла я, не бажаючи йти звідти, де стояла. – Я просто…
Я відчувала, як по моїй нозі біжить кров. Мені була потрібна свіжа марля. І трохи чаю з вербового листя від болю. «І щось від нудоти», – подумала я й за мить обблювала всю підлогу. Батьки кинулися до мене й посадовили на стілець. Коли я сіла, вони побачили кров. Мати тихо пішла з кімнати. Тато витер рукою блювотиння в мене на губах. Мати повернулася з рушником.
– Оньєсонву, в тебе місячні? – запитала вона, витираючи мені ногу. Коли вона перейшла до верхньої частини стегна, я зупинила її руку.
– Ні, мамо, – сказала я, дивлячись їй у вічі. – Це не вони.
Тато насупився. Мати напружено на мене дивилася. Я затамувала подих. Вона повільно встала. Я не насмілилася ворухнутись, а вона сильно вдарила мене по обличчю, так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.
– Ой-йой, жінко! – вигукнув тато і схопив її за руку. – Годі! Дитині болить.
– Чому? – запитала вона мене. Тоді глянула на тата, який досі тримав її за руки, щоб не вдарила мене знову. – Вона зробила це цієї ночі. Пішла на обрізання, – сказала вона.
Тато поглянув на мене вражено, але й, як я помітила, не без захвату. Саме так він дивився, побачивши мене на тому дереві.
– Я зробила це заради тебе, мамо! – крикнула я.
Вона спробувала вирвати руки з татової хватки, щоб дати мені ще одного ляпаса.
– Не смій мене винуватити! Ідіотко дурна! – заволала вона, не зумівши визволити руки з його хватки.
– Я не винувачу… – Я відчувала, як із мене, тепер уже швидше, точиться кров. – Мамо, тату, я ганьблю вас, – сказала я й заплакала. – Моє існування – це ганьба! Мамо, я – твій біль… від дня мого зачаття.
– Ні, ні, – заперечила мати, завзято хитаючи головою. – Я не тому тобі розповіла. – Вона поглянула на тата. – От бачиш, Фаділю! Бачиш, чому я так довго їй не казала?
Тато ще тримав її за руки, але тепер мав такий вигляд, ніби в цей спосіб стримувався сам.
– Таке тут роблять кожній дівчинці, – сказала я. – Тату, ти – популярний коваль. Мамо, ти – його дружина. Вас обох поважають. Я – еву. – Я ненадовго замовкла. – Не зробити цього означає накликати нову ганьбу.
– Оньєсонву! – вигукнув тато. – Мені байдуже, що думають люди! Хіба ти досі цього не знаєш? Га? Ти мала підійти до нас. Невпевненість – не причина це робити!
У мене заболіло серце, та я все одно вірила, що зробила правильний вибір. Може, він і прийняв мою матір і мене такими, якими ми є, але ми жили не у вакуумі.
– У моєму селі такого обрізання не вимагали від жодної жінки, – просичала мати. – Що за варварська… – Відвернулася від мене. Справу вже було зроблено. Вона плеснула в долоні та сказала: – Моя рідна донька!
Вона потерла лоба, ніби розгладжуючи сердиті зморшки. Взяла мене за руку.
– Вставай.
Того дня я не пішла до школи. Натомість мати допомогла мені очистити рану та накрити її чистою марлею. Заварила мені знеболювального чаю з вербовим листям і солодкою
