подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.
Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.
– Мвіто! – закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.
Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.
– Я… я… я не знаю, – пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний схлип. – Цього не могло статися, Мвіто. Потім я замислилася, чи не сталося колись саме цього. Зі мною щось відбувається. На мене щось полює! Мені треба до цілителя. Я…
– Просто скажи мені, що сталось, Оньєсонву, – нетерпляче сказав він.
– Я стараюся!
– Що ж, постарайся краще.
Я зиркнула на нього, а він зиркнув на мене й жестом наказав розповідати далі.
– Я була за будинком, дивилася на материн садок, – сказала я. – Все було нормально, і… тоді все почервоніло. Стало червоним із тисячею відтінків…
Я зупинилася. Я не могла розповісти йому, як до мене підповзла величезна червоноока брунатна кобра й піднялася до мого обличчя. А потім на мене раптом найшла така глибока, відверта ненависть до самої себе, що я почала підіймати руки, щоб видряпати собі очі! Потім я збиралася нігтями роздряпати собі горло. «Я жахлива. Я лиха. Я – бруд. Я не маю існувати!» Ця червоно-біла мантра крутилась у мене в голові, поки я з жахом дивилася на овальне око. Я не розповіла йому, як за мить із неба прилетів маслянисто-чорний гриф, закричав, а тоді заходився клювати змію, доки вона не поповзла геть. Як я ледве встигнула з цього вирватися. Все це я опустила.
– З’явився гриф, – сказала я. – Він дивився просто на мене. Достатньо близько, щоб я бачила його очі. Я жбурнула в нього камінь, а коли він полетів геть, з нього випала одна пір’їна. Довга й чорна. Я… пішла й підняла її. Я стала там і захотіла вміти літати, як він. А тоді… Я не…
– Ти змінилася, – промовив Мвіта, дуже уважно дивлячись на мене.
– Атож! Я стала грифом. Присягаюся! Я не вига…
– Я тобі вірю, – сказав Мвіта. – Закінчуй.
– Я… Мені довелося скинути з себе одяг, – сказала я, витягнувши вперед руки. – Я чула все. Я бачила… здавалося, ніби світ мені відкрився. Я злякалася. А далі лежала там, знову ставши собою, голяка, а біля мене лежав мій одяг. Діаманта в мене в роті не було. Я знайшла його за кілька футів звідти і… – Я зітхнула.
– Ти – ешу, – сказав він.
– Що-що? – слово прозвучало схоже на пчих.
– Ешу. З-поміж іншого, ти можеш кимось обертатися. Я знав це, відколи ти обернулася на горобця та полетіла на дерево.
– Що?! – скрикнула я, відсахнувшись від нього.
– Ти
